Рушник

Софія вишивала рушника. Дарма, що добре вишивати не вміла… Але не в тому справа… Це ж весільний рушник, це ж її доля лежить тут, у неї на колінах. Їхня доля — її та Захарка. Цілі 3 метри!!! Що ж то там вишити? Звісно, не раз брала спокуса — покинути те невдячне діло, піти та купити готового рушника, як усі роблять. На будь-який смак є — і машинна вишивка, і ручна, і геометрія, і квітки барвисті… але потім зупинялася і думала: “Моя ж доля на рушнику, то я й маю вишити”. А те вишивання таке дитяче виходило, що аж сором брав. Та й часу ця праця забирала багато, а його завжди бракувало.

Але Софія любила ті клаптики годин, які вдавалося виділити для вишивання рушника, то був суто її час. Це були миті, коли буденність дрімала, згорнувшись котиком у ногах, а думки, як горобці, раділи котячій дрімоті і зліталися зграйкою до Софійчиної голови.

Кажуть, коли вишиваєш весільного рушника, треба думати хороше, приємне. Та де там! Ви колись намагалися змусити себе думати про хороше? Тоді навпаки до голови лізе всяке бентежне та тривожне. А от скажи думати про сумне — все навпаки буде. Одним словом, думати про хороше було важкувато, але не думати взагалі — ще важче. Багато передумала Софія за тим вишиванням. Сам процес наштовхував на думки.

От, наприклад, коли тільки вперше взяла до рук полотно — міцне, домотканне, трохи грубе, навіть величне у своїй незайманості. Подумала тоді: “Може ну його, те вишивання? Залишу полотно таким же чистим, світлим…Такими приходять на світ діти… я теж по суті дитина, хоч вже й трохи замурзалась у багнюці життя. Хіба людина колись буває кращою, ніж у дитинстві? Хіба вона не народжується на білосніжних вершинах найвищих гір, щоб потім потихеньку сповзати вниз, а то й взагалі котитися стрімголов?”. Але вишивати таки почала. Хіба вона розумніша за сотні поколінь українських жінок? Вони, мабуть, знали що робили і для чого.

У вишиванні рушника є своя філософія, своя символіка. Це Софія зрозуміла згодом. Часто життя людини порівнюють із дорогою, рушник же — наче умовна мапа до острову скарбів. Починати варто знизу, із роду. Дбайливо вишиваються похилені квіти — померлі родичі, інші квітчані голівки тягнуться вверх, як і все живе. А з ними тягнешся і ти — вище і вище, до сонця. Людина — сама по собі цінність, але якщо за її плечами стоїть її рід, і вона відчуває у своїх жилах кров, яка нуртувала раніше, тисячі років назад, то вона у рази сильніша і впевненіша. І якщо рід сильний — то він не дасть отому немовляті так необдумано покидати чисту білизну вершин.

Вертиться голка, і разом з ниткою вплітається у візерунок думка. Ось над деревом роду зацвіла квітка, на якій завмерли дві диво-пташки. То вони із Захарком. Вони ще молоді, он які крилаті — летіти і летіти вверх. Чи вийде воно так? Чи не зламають їм крила?

Чи може ті крила, такі ж нетривкі як у горемики Ікара? Хто його зна… А поки сидять на рушнику два птахи і горя не знають. Вони ж бо близько до неба, близько до чистоти полотна! Тільки квітка-сонце над ними, зігріває їх, захищає від усього злого. Що то за квітка? Чи то Божа благодать, чи нескінченна мудрість поколінь, чи всеохоплююча любов, а може істина? Софія того не знає. Та й хто знає… Головне — вірити у життєдайне тепло тієї квітки і час від часу поливати її.

Софія відкладає полотно і задумується… Як добре було б, якби й справді проживав життя, як вишиваєш того рушника — впевнено йдеш собі ниткою з голкою догори. Але ж у житті не так. На рушнику — проекція ідеального. Сходження ж у житті більше схоже не на дерево роду, що тягнеться вверх, а на ди вака, який на ескалаторі, що їде донизу, вперто намагається дістатися наверх. Тільки той дивак і знає навіщо воно йому, чого він аж пітніє з напруги. Інші ж чи то мовчки чудуються, чи відверто глузують — “Їдь вниз, чоловіче, чого ти?!” А він знай собі, таки пнеться догори, йому треба наверх. Хоча, по суті, нам усім потрібно наверх.

Пройде багато-багато років і Софія, закутана у мереживо зморшок, дістане того рушника і дізнається, чи справді ж вона свою долю вишивала, чи наблизилась хоч трохи до сонця? На рушниках дочок і внучок її квітка переміститься нижче, стане в основі — це вона знає точно, а от душа її, чи полетить вона вище?

Стара Софія дивилася на свого весільного рушника і бачила, як один з птахів здійнявся і полетів далі, на чисті простори полотна…