Суть розвитку — в самому розвитку

Напевно, кожен з тих, хто вирішив подати есе на конкурс, думав: «Хіба можу я писати про перемогу над самим собою?». Вже уявляю, як хтось рішуче розминав руки перед вордівським документом: «зараз я їм тут понаписую», хтось невпевнено крутив ручкою перед обличчям, втупившись поглядом у порожній білий аркуш: «але ж хіба це для мене?».

Так, очевидно, це перше питання, що виникає. Легко просторікувати на тему: «Досить шукати мотивацію, просто бери й роби. Якщо тобі справді потрібно, то впораєшся, бла-блабла». В соцмережах повно записів, що повчають, як почати нове життя, а психологи заробляють шалені гроші, штампуючи книги про саморозвиток. Проте чи однакова для всіх та межа, яку потрібно перетнути, щоб нарешті розпочати боротьбу? Адже щойно даєш маленьку слабину в будь-якій справі — й усе летить шкереберть. Чи чесно філософствувати про процес уявного «сходження», якщо ледьледь тримаєшся на плаву?

Я довго розмірковувала, поважно вивчаючи стелю кімнати й намагаючись оцінити свої можливості, і, оскільки ви читаєте ці рядки, вирішила — по-перше, час вже перебілити стелю, по-друге, таки варто написати про свою «філософію сходження». Чому? Бо я ніколи не зможу сказати власному відображенню в дзеркалі: «Досить, ти перемогла». Ніколи не буду до кінця задоволена усіма вчинками, словами, характером, зовнішністю і т.д. Кожен, зізнається він в тому чи ні, прагне до суб’єктивного ідеалу. І це ключ до саморозвитку. Однак в пошуках досконалих знань/ краси/почуттів/вражень (потрібне підкреслити), ми інколи забуваємо про те, що вже маємо і ким ми є зараз.

Так, я теж забуваю любити себе «неідеальну» зі своїми помилками, теж часом гублю гарний настрій, втрачаю віру, піддаюсь спокусі (інколи навіть істерю на самоті), але потім згадую про старт, початок досягнень. Якою я робила перший крок і якою є зараз? То ж чи варто зупинятись, якщо стільки шляху за плечима? Так, я не досконала, але прагну ідеалу (найвища планка – найкращий стимул),то ж чи буде правильно, якщо перестану йти? І роблю ще один крок. Пробачаю те, що дозволила собі постояти й понити, бо тепер знаю ціну зупинкам. Розумію, що втратила, перебуваючи бездіяльною. Період «відпочинку» водночас дає можливість роздивитись дороги й, можливо, обрати інший шлях. На мою думку, не обов’язково бачити ціль на горизонті аби мандрувати. Адже часто саме маршрут і той досвід, що отримуєш куди більш вартісний за досягнуту мету.

Люди кажуть «ти не повинен робити для когось, а передусім для себе». Погоджуюсь, і, будемо відвертими, ми працюємо «для себе» завжди. Бо, навіть, коли чимось жертвуємо чи щось віддаємо, то підсвідомо прагнемо вдячності, допомоги, підтримки абощо. Проте ніхто нікому нічого не зобов’язаний, тож навзаєм й очікувати нічого не варто. Однак ми маємо право підпускати когось ближче, кимось захоплюватись чи когось наслідувати і, знайшовши таким чином стимул, вдосконалюватись, не заради них, а «для себе». Це лише вибір, якого не потрібно соромитись.

І варто згадати про жертви. Де, коли і кого потрібно четвертувати, аби чогось досягти? Чи скільки потрібно перетерпіти страждань? Бо, подивимось правді в сліпі очі, а для того, аби щось отримувати, треба-таки щось віддавати. Простий і старий, як сам світ, закон, який ми забуваємо. Боїмося труднощів, вважаємо, що вони повинні колись закінчитися. А ні. Треба визнати — проблеми будуть завжди. Я намагаюсь змінити до них ставлення. Побачивши комара на тілі, ми поспішаємо його зігнати чи безжально забити, а не сидимо і плачемо, що цей кровопивця знову надокучає!

Усі ми вчимося, набиваємо ґулі й помиляємось. Не думаю, що варто боятися. Нікому не уникнути невдач. Але чи не сам процес «сходження» по задуманій нами ж вертикалі робить нас тими, ким є — людьми? Зрештою, інколи куди важливіше зберегти те, що маєш зараз, те, що кожен має від народження добре серце, людяність, довіру до оточуючих, цікавість до світу, ніж усе життя гнатися за уявними донкіхотськими ідеалами. На мою думку, донкіхотство виправдане лише, коли його носій вміє зберігати баланс, гармонію у житті, коли він не забуває про тих, хто поруч, має якогось «вірного Санчо», що оберігає його від розчарувань. Адже вони, буває, «ламають» нас, те найсокровенніше, до чого кожен прагне.

Звісно, я лише збираюсь «розміняти третій десяток», тобто досвіду у мене, як кіт наплакав. І все ж, мені здається, найгірше, коли ми опускаємо руки не від безсилля, втоми чи непорозумінь з іншими людьми (бо ж всі різні) і навіть не від страху помилок, а в ту мить, коли починаємо сумніватися чи варто було взагалі щось починати. Коли забуваємо, що суть розвитку, у самому розвитку… Хм.. гаразд, можливо, мене починає «заносити». А все-таки, жанр есе це дозволяє, тому нахабно використаю можливість і спробую пояснити свої глибокі й надзвичайно важливі думки.

Сумніви, на мій погляд, з’являються тоді, коли щось «вибиває з колії», не вписується в межі сприйняття світу, або, простіше кажучи, коли щось «йде не так». Злі обставини, що змушують вагатися, зневірюватися, «замикатись» у собі, лягати на диван і вдовольнятися невибагливими потребами. Я не дарма визначаю їх, як злі, адже зло, як колись здогадався Ніцше, неможливо однозначно трактувати. Це може бути й нещаслива доля, непередбачувані трагічні події, після яких не хочеться дихати, не те, що боротись. Або особисті страхи, фобії, що переслідують людину, або пристрасті з якими вона не вміє впоратись, або й хвороби, банальна дурість власна чи оточуючих індивідуумів. Проте, як би легко не було судити «зі сторони» чи робити висновки, не опинившись в певній ситуації, все-таки варто пам’ятати — це саме ті випробування, завдання яких нас зламати. Натомість важливо перемогти себе, а вже потім їх. Від цього віє драматизмом і в теорії набагато простіше, ніж на практиці, але чомусь здається мені вартим уваги. Лише поки ми продовжуємо боротьбу й вперто крокуємо вперед (нехай навіть не завжди чітко усвідомлюючи мету), поки виправляємо помилки і підіймаємось після падінь, доти можемо себе поважати.