Філософія падіння, або чому не варто поспішати сходити (Записки гуманістичного мізантропа)

«Скільки ти коштуєш?» — запитає тебе Ангел або менеджер по персоналу.
«Рівно стільки, скільки пережито» — відповість Просвітлений.

Cходження — обов’язковий must-have усіх духовних, професійних та інших практик. Без сходження, самоудосконалення й інших форм посиленої роботи над собою навіть нема що претендувати на статус «homo doskonalikusa», світлий відфотошоплений образ якого просто заполонив соціальний простір «думаючих» людей. Люди, які самі себе зробили і їхній тотальний, наскрізь фальшивий, але ретельно піарений гуманізм, подається як обов’язковий атрибут кожного свідомого індивіда. Не розвиваєшся, не працюєш над собою? Тоді неминуче опиняєшся за бортом психологічних і моральних трендів і просто приречений на жалюгідне існування духовного лінивця і блохи у черговому нападі достоєвського тремтіння.

Та чи завжди зійти так просто? Чи завжди сходи ведуть угору?

Сходження — це ніщо інше, як зіСходження. Жодні моральні директиви, жодні «так має бути!» і заповіді пророків різних епох, церков та інших установ, наближених до Абсолюту, ніколи не змусять людину стати кращою так, як те, коли Болить. Коли Біда. Коли Горе. Коли твій світ, раніше такий полярно ахроматичний, зітканий, наче старий бабусин коцик, із «хороші люди за вжди…» і «гріх так чинити…» не зламається навпіл сухим тріском бутафорних і звичних настільки, що непомітні оку, ляльок-маріонеток, поки ти не ненавидітимеш так щиро, так бажаючи помсти, що судомно зводитиме тренований роками м’яз добра, ти не виростеш. Адже так легко бути Людиною з усталено-великої літери, благопристойним членом суспільства, коли ти на вершині. Або навіть не так: коли ти із задоволеною мармизою кота Мурчика споглядаєш світ зі своєї затишної, філістерсько-ергономічної серединки. Тоді, знаєте, і тренінг «Покращи себе!» можна відвідати, і на йогу по міщансько-вільних неділях походити. І копієчку, важко зароблену, на благодійність перерахувати. Ну і, звісно, поплакати над якоюсь виставою на одну з «актуальних проблем суспільства». Легко крокувати начебто вперед на обмеженому просторі власного благополуччя. А ще добре рости морально і духовно, коли ти вгорі. Буддистький монах, наприклад. Чи Ісус Христос. Але тоді, в принципі, і рости не треба.

Та справді подолати себе, прийнявши Добро, Істину і сакральне письмо до вподоби і майже назавжди можна лишень тоді, коли людина ЗІЙШЛА, чи то пак, радше скотилась, і погрожує збитим кулаком Небу, Богові і всім, на кого надіялась.        «От тобі — скажете ви.— Заперечення заперечення і ви, шановна авторко, незмінно впадаєте в той же так нещадно гнаний вами формальний моралізм!» «Ні! – скажу я, стукаючи клавіатурою і стараючись ЗІЙТИ. — Це такий собі — називайте мене ніцшеанкою, люблю я старого Фрідріха, ніде правди подіти, — закон заперечення ствердження». І це зовсім не юнацьке бунтарство і навіть не жалюгідна спроба епатажу. Недарма ж філософствуємо, коли ситі, чи, принаймні, віримо, що наш голод буде відзначений належно. Сходимо завжди знизу вверх, вивалявшись досхочу і до збайдужіння у власних гордині, гріхах і розчаруваннях. І тільки усвідомивши власний леп, напхавши повний рот помилок, натягнувши на себе досить кривавого ганчір’я втрат, ампутацій і перероджень всіх мастей, ми можемо спробувати Зійти. Потроху, поволі, ледь-ледь ступаючи збитими до м’ясами ступнями по підступах до персональної Гори нашого внутрішнього Сізіфа. Не всім вдається піднятись одразу і часто скотимось ще не раз…

Але, знаєте, я вірю в СХОДЖЕННЯ. Вірю, як тільки можна вірити. Адже Людина завжди перемагала Звіра. Світло — темряву. Добро — зло? Не завжди, але, як мінімум, в своїх ідеалістично-правильних окулярах і формі — відповідно до епохи, звісно, — якогось чергового воїна Світла прагнуло до цього. Тому варто спробувати. Хоча б в ім’я тих, хто не перемогли, тих, хто так і залишився вовком, потішивши локківське ego. Тих, хто потрощеними кістками лежить у підніжжях власних непідкорених чи то пак, неупокорених Гір. Варто спробувати хоча б тому, що дорогу осилить той, хто йде. Йде знизу, але обов’язково вверх…