Дискусія. Продовження теми минулого номеру

 Філософська дискусія була проведена видавництвом «Новий Акрополь» до 24-го Форуму видавців у Львові 18 вересня 2017 року, присвяченого темі «Точка творення». Учасники дискусії міркували про те, як філософія допомагає звершитися цілісній особистості і досягти свободи, як в людині пробуджується філософ, яка література може розвинути філософський, тобто об’єктивніший, погляд на світ, чому важливо перекладати філософські тексти рідною мовою та інші теми.

Спікери:

Олена Лукіна: І, власне, хотілося б перейти від того моменту, коли ми вже зацікавились філософією, до книжок. Тут більше включаться перекладачі. І я хочу вас спитати, щоб ви поділились своїм досвідом. Якщо ми не знаємо давньогрецької, латини, не можемо англійською читати переклади цих текстів, то доводиться читати російською. Я хочу, щоб ви пригадали. Коли ви зустрічаєте книгу, улюблену книгу, або книгу, яку ви шукали, рідною мовою, які почуття це у вас викликало? Як впливає на людину якійсь давній філософський текст у перекладі рідною мовою чи іноземною?

Марія Чумарна: Вже кілька разів згадували Мартіна Гайдеґґера «Мова – дім буття». Це дійсно фундаментальна річ. Мені б хотілось, щоб «Мова – дім буття» викладалась педагогам в педагогічних ВУЗах, щоб їм викладалась психологія розвитку дитини, а не трафаретна історія педагогіки, і щоб викладалась оця філософія, ця буттєва філософія. Андрій Содомора часто говорить про те, як українська мова доносить. Я вивчаю весь пласт української культури в українській пісні. Наприклад, «Дівчина-дівчино, тихий походочку, дай же се ми чути, як йти поводочку. Тихо поводочку, дівчина-дівчинонька, тихая погодонька». Оця метафора, цей вислів – звертання до дівчини, як до тихої погоди, воно виростає із фундаментального «мова – дім буття». Чому так важливо, щоб ми Сенеку, Сократа, Лао-цзи, будь-кого читали в прямій ретрансляції рідною мовою? Тому що перекладається не лише зміст. Перекладається внутрішня образна система, понятійна система, яка в нас закладена генетично. Це Олександр Потебня говорив про таку особливу щільність української мови, про здатність передати дуже широке понятійне коло. Є такий феномен, коли Рильський перекладав Адама Міцкевича, в нього інколи переклад звучав цікавіше, ніж оригінал. Оце є феномен мови. І для нас дуже важливо, щоб нам генетично цей пласт мудрості переходив через наш понятійний апарат, тому що мова закладається генетично. Людина живе так, як мислить. Мислення є процес значно глибший, ніж ми собі уявляємо. Мислення – це є зчитування логосу. Це та інформація, яка просто адаптується на розумовому рівні. Тому дуже важливо, щоб адаптація йшла без деформації. От як ми бачимо в склянці води ложку, і заломлення світла вже дає деформацію, так і переклад через чужу мову, коли ми змушені адаптовувати під свою мову, творить хаос. Не йде чисте зчитування цієї мудрості, цього логосу. Це дуже важливо. Це не є питання комунікативності, інформативності. Так, можна через двадцять перекладів… Я чудово володію російською мовою і коли хотіла щось почитати, я завжди зверталась через видавництво «Софія». На жаль, і по нинішній день, проблема видавництв. Ми знаємо, що наші видавництва ментально, психологічно не налаштовані на видання тої літератури,яка не буде мати комерційного сенсу, не буде так швидко добігати до читача, на зразок якихось побутових тем про секс, бандерівців, Майдан тощо. Є тематика вічна, і це доносить філософія. Наші діти не готові до цього, наша шкільна програма, підготовка педагогів не зорієнтовані на те, щоб закорінювати в цій мудрості. І нам як філософам потрібно все-таки визначити, які речі фундаментальні. Не все підряд, не історія філософії – нікому це не потрібно. А саме оцю квінтесенцію, яка повинна допомогти дитині, починаючи з казки, і на рівні казки оцю філософему: «Не ти творив цей світ і не тобі його перевертати». Ця фундаментальна відповідальність людини за свої дії в цьому світі, взаємодія із ним – вона повинна доноситись дітям, і в філософських оповіданнях, які повинні, з моєї точки зору, з п’ятого класу читати. І я звертаюсь до своїх колег: адаптовуймо цю інформацію, доносімо дітям цю інформацію на доступному для них рівні, тому що філософію в такому великому обсязі ніхто не буде вивчати, і в цьому й немає потреби. Але є потреба доносити ці золоті окружини на рівні, доступному сучасним дітям, і, повірте, вони дуже мудрі. Як педагог, я спілкуюся з молодими батьками, з педагогами, бо мене дуже цікавить сприйняття сучасними дітьми цієї високої філософії. Наприклад, коли вчителька робить зауваження восьмирічному хлопчику, що він неправильно себе поводить, а він її питає: «А ви взагалі знаєте, як Бог створив світ?». Вона каже: «А ти знаєш?» – «Знаю. Він створив його, як велетен ський комп’ютер, а кожній людині даний свій малесенький комп’ютер. Так от, на вашому комп’ютері я ще можу працювати, а ви на моєму – вже ні». Оце є фундаментальна філософія. Я вчителям кажу, щоб злазили зі свого «ХР Professional», а вже хоча би на «Windows 10» переходили, умовно говорю, для того, щоб бути елементарно зрозумілими. Вони дивляться на нас, як на мавп печерних, розумієте? Наприклад, казка про Василину. Я кажу дітям із другого класу, що в казці є лялька, яку мама, помираючи, залишила сироті; повинна цю ляльку нагодувати, і тоді лялька робить все для неї. І я питаю дітей: «А ви можете мені підказати, чим же вона годує цю ляльку?» І отака малявка в другому ряду сидить і каже: «Енергетично». Один професор з Москви, який вивчає казку, казав: «Я дивився на вчителів, у них челюсті відпали зразу, вони нічого не зрозуміли». Я питаю дітей: «А ви всі зрозуміли, що вона мала на увазі?» Вони кажуть: «Так». Я кажу: «Тоді ми будемо в цьому ключі говорити, що відбувається, коли вона вимітає хату в енергетичному плані, що, коли вона миє одежі». І діти приходять до висновку, що відбувається зміна енергії світу, і на зміну старих енергій проходить молода Василина, яка стає власне господинею життєвого вогню. Це діти просто роблять висновок. І в скількох школах я не бувала і ставила це питання маленьким дітям, вони всі відповідали приблизно так. Чим годувала? Енергетично, любов’ю, добром, мудрістю, світлом і т.д., але ніхто не говорив про ковбаску чи борщ.

Ігор Держко: Але, коли ви відповідали на відповідні запитання своїм батькам, дідусям-бабусям, ви були такою же геніальною, як нинішні ваші внуки. Але це зовсім інший контекст. Стосовно перекладацької справи. Напевно, немає важливішого на нинішній день, як вміти передати сутність тексту, зберігши його форму. Нажаль, нам не дано читати Шекспіра, Канта, Фіхте в оригіналі, тому що мова цієї епохи є далекою від німецької чи нинішньої англійської. Самі англійці від того страждають, самі німці їздили на стажування там, де Борис Фохт чи Густав Шпет, німці за походженням, робили свої адаптації, і деколи в своїх адаптаціях і перекладах піднімалися вище авторів. Тому перекладач несе унікальну філософську місію відповідно до бачення епохи, щоб текст подати своєму читачу. Я був страшенно захоплений в студентські роки «Бойнею номер п’ять» Курта Воннеґута, українським текстом в перекладі Соколовської, і тут мені потрапляє текст в перекладі Райк-Ковальової, маститої перекладачки російської, я читаю і нема смаку. Не тому що я українець, я російською тоді більше читав, бо 95% інтелектуальної літератури було російською. Потім почав читати Хемінгуея, чотиритомник, що взяв перше місце, здається, на Франкфуртському ярмарку, за якістю перекладів він був найповніший в світі, багато там було солідних людей задіяно. І я не можу зрозуміти, чому оті переклади є для мене потужнішими. Потім зрозумів, що коли українська література була утиснена у власному тексті, українська мова реалізувалася через переклади. Тому такі високі показники. А нині я взяв новий переклад «Бойні номер п’ять», взяв старий переклад, мусив брати і англійський і побачив, що він трохи слабший, що рівень конструкції є спрощенішим. Може, він є доступнішим, але він не передає тої глибокої трагічної сутності філософського роману. Тому справжній пе реклад – це творення нового твору, це величезна відповідальність. Я думаю так, я шаную пана Андрія, бо це один із небагатьох моїх викладачів, які на мене вплинули. Думаю, що власне переклад отих творів спонукав його до поглиблення філософського складу розуму, бо не можна перекладати античну літературу, не будучи філософом. Недарма кажуть, що вся європейська філософія – це античне начало, розвернуте у повному діапазоні.

Ростислав Паранько: Я ще, якщо можна, додам про переклад античних творів. Насамперед, чим є важливим переклад саме на ту культуру, мову, про яку нам йдеться. Якщо говорити суто змістово, ми можемо читати, зрештою, і в оригіналі, ми можемо читати і в іноземних перекладах. Так от, на мою думку, навіть добре знаючи мову оригіналу, все одно недостатньо читати тільки в оригіналі, дуже потрібний також переклад. Чому? Переклад потрібний насамперед для того, щоб власну свою мову розробляти, для того, щоб потім самому творити щось. Коли ми споживаємо тільки в оригіналі або, що ще гірше, в перекладах іншими мовами – добре взагалі, що ми взагалі споживаємо, але погано, що іншими мовами, бо ми вдосконалюємо знання тих інших культур. Ми могли би, можливо, творити щось в тих інших культурах, але ми втрачаємо можливість творити в своїй культурі. Тобто, якщо ми візьмемо історії літератур, історію, наприклад, давньоримської літератури, то вона почалась з перекладу «Одіссеї» на латинську мову, переклад Лівія Андроніка. Зрештою, як кажуть, сучасна українська література почалась з «Енеїди» Котляревського, хоча це не є у властивому сенсі перекладом. Але якщо ми візьмемо давньоруську літературу, там також дуже потужне місце займали саме переклади. Тобто дуже багато європейських мов заявили про себе як про повноцінні мови після того, як було перекладено на ці мови Святе Письмо. Цей момент є надзвичайно важливим. Дуже хибною я вважаю думку про відсутність необхідності перекладати (часто доводиться таке чути щодо російської літератури): Ну, це маразм, навіщо перекладати українською мовою, всі ми володіємо російською? Я абстрагуюсь зараз від теперішньої політичної ситуації, бо є вершинні твори і в російській літературі. Якщо ми хочемо повною мірою засвоїти ці твори російської літератури чи будь-якої іншої літератури, повною мірою ми засвоїмо їх тільки переклавши своєю мовою. Хочу зробити невеличку ремарку щодо песимістичного настрою, що ніхто не хоче видавати філософію: хоча б те, що наші переклади, і мій скромний доробок і величезний доробок Андрія Содомори, все-таки вийшли в світ, свідчить, що є видавництва, які це видають, тому треба віддати їм належне. Зокрема, видавництву «Новий Акрополь», якщо вже на те пішло. І ще одне спостереження щодо філософії філософського перекладу: ніколи чи дуже рідко одного перекладу вистачає. У мене був курйозний випадок. Я переклав Марка Аврелія приблизно десять років тому, і всі казали: «О, як класно, є український переклад! Прекрасно, чудово і т.д.». І десь зовсім недавно в Інтернеті одна жінка, яка купила один з останніх примірників, написала лютий розгромний текст, де вона каже: «Як так можна було перекласти Марка Аврелія? Це ганьба, це взагалі неприпустимо» і т.д., тобто вона не жаліла слів, не буду цитувати. Першою реакцією, звичайно, могло бути, що я ображуся. Але, насправді, я дуже вдячний цій жінці, що вона написала саме такий емоційний, розгромний, навіть саркастичний текст. Я це і раніше усвідомлював, але це була яскрава ілюстрація: також і перекладаючи, ми завжди шукаємо щось своє в тих текстах, в чиїйсь думці. Насправді, це далеко не тривіальна річ – перенести цю думку із мови в мову. Цілком можливо, що ми перенесемо щось одне і ми в принципі будемо нездатні перенести те інше, що можливо хтось інший шукає для себе. І тому я не вправі гніватись на ту жінку чи якось на неї ображатись. Але тут я заторкнув проблему неперекладності, про яку пан Андрій Содомора може дуже багато говорити, бо то його тема.

Марія Чумарна: Я хочу сказати стосовно перекладів з російської на українську. Ми з тим львівським видавництвом «Апріорі», яке все-таки видає Андрія Содомору, видали російськомовні твори Шевченка в моєму перекладі українською мовою. Здавалось би для чого перекладати? Ми ж чудово розуміємо, що Шевченко спілкувався російською мовою, писав не насильно ті твори, бо може він уже й думав певною мірою російською. Але коли я перекладала ці твори, я мала таку насолоду відчувати, як через мене проходить оцей україномовний простір Шевченка. Тому що, незважаючи на те, що він писав російською мовою, він думав українською. І коли ти його отак виймаєш на світ і подаєш, він засяяв такими гранями для мене! Я з такою насолодою читала його повісті і щоденник. І поема «Тризна» – це взагалі неймовірний твір, який настільки звучить українською мовою, що я вражена! Тому що Шевченко думав українською мовою. Мова українська була до останніх днів його життя домом його буття. І хоча він в думці перекладав російською, він мислив українською. І я дивуюся, чому до цього часу російськомовний Шевченко не був ще донесений до українського читача українською мовою. Бо Гоголь – це дещо інше явище.

Ігор Держко: На жаль, філософська класика, яка перекладалася українською в 20-ті, коли був короткий, але потужній період українізації, значна частина накладів просто знищена. До речі, як і знищені унікальні російські переклади «Науки логіки» 1929 року, яка була заборонена, бо вона не відповідала тим радянським спрощеним канонам мови, де новотвори, де скорочені назви. І коли наші перекладачі вже у 30-тих роках перечили і питали: «Та ми ж перекладали», то їм відповідали: «Это всё надо обобщать». Була дана дуже цікава відповідь: «Ви ж не розумієте, що до 30-тих років ХIХ століття у російській мові не було слова, отже терміну «сознание». Було слово «совесть». Якби не переклади Шеллінга, бо Канта не розуміли на той час, то взагалі те слово «сознание» прийшло пізно у російську культуру. Тому переклад є актуальний як ніколи, і навіть треба було б повернути оті старі роботи і зараз солідно займатись.

Андрій Содомора: Це тема неосяжна. То я хіба дещо скажу, може, для гумору. Одна з найкоротших думок: «Переклад. Пере-клад: взяв, поклади на місце». У багатьох випадках це так і повинно бути. Ще я згадую рядки з Інтернету, які мені дуже подобаються:

Слова Шевченковы крылаты
И я приму, как вещий знак.
«Садок вишневий коло хати»
Не переводится никак.

Тут є три істини: «крылаты», «вещий» і «не переводится никак» – це три абсолютні істини. До речі, «Садок вишневий коло хати» – ми говоримо про філософію, а де може бути глибша філософія, як в садку вишневім коло хати? І парадокс такий, що найглибший і найпотужніший твір Шевченка перетворився на дитячий віршик. Ще й з музикою такою дитячою. Вивчив напам’ять, сідай і отримай оцінку. «Садок вишневий коло хати» – це величезна, глибинна мудрість. Це Вергілій.

А Пліній в одному листі дуже цікаво говорить про те, що таке переклад, що він дає для перекладача. Це мистецтво читання. Перекладач читає не так, як читач. Перекладач читає в глибину і до дна, якщо там можна сягнути дна, інакше він за переклад хай не береться. Усі наші програші в перекладах в основному трапляються тому, що перекладач не прочитав твору, він прочитав його поверхнево. Я вам можу сказати, чому ніяк не можна перекласти, наприклад, «Белеет парус одинокий», хоча маємо кільканадцять флотилій. Цей твір неперекладний не тому, що наша мова бідніша. А з дуже цікавих причин. Я пишу про це у книжці «Студія одного вірша». Це не академічна книжка, вона написана в такому жвавому, майже детективному руслі, про найтонші проблеми перекладання. Я розкошую в темі неперекладності. Це неймовірно розкішна тема, бо вона веде до найтонших, найцікавіших поезій в слові. І мені дуже прикро, що люди так посміхаються з того. Вони не хочуть погодитись з тим, що тема неперекладності надзвичайно цікава і що вона існує.

Випадковостей немає. Пригадую, в 59-му році, закінчуючи університет, я зайшов у книгарню і взяв томик Горація 59-го року видання. А мене вже налаштували на перекладання наші викладачі – подяка їм. І я подумав, що перекладу Горація, невелика книжка – це мій улюблений автор. Я зробив велику помилку. Перекладати Горація мені треба було десь, коли мені було 50—60 років. Я не мав жодного уявлення про Горація-поета. Я своїми силами переклав, читаючи італійську, французьку, польську літературу. Я лиш недавно відкрив для себе Горація – поета болю, глибинного, прихованого.

Немає цікавішого предмету, ніж розмови про переклад. Це надзвичайна, неосяжна палітра. Надзвичайно цікаво відчути, де треба потрібне слово на потрібне місце, чому це слово туди не лягає. І як сказав Ростислав Паранько: «Кожне читання вибіркове і переклад вибірковий». Кожен акцентує і в кожному перекладі є не тільки автор, але є особистість. Є перекладачі, які намагаються стати автором, а є перекладачі, які завжди залишаються собою. Микола Лукаш – геніальний перекладач, філолог. Він завжди був собою. Найкращі його переклади це ті, де автор збігається з ним, наприклад:

Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
І поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон-Ячмінь.

Це Лукаш, який рубає з плеча. Діаметрально протилежним є Поль Верлен зі знову ж таки рубаючим ритмом:

Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада…

Це Лукаш. І читач повинен розуміти, що є така і така лінія. Переклад – це широка палітра. Верлен – це тонка пронизлива струна осені. А Лукаш – це був воїн, йому не імпонувала, скажімо так, ця тонка нудотна струна Верлена. Це безмежна тема, що б не взяв – найроскішніша тема перекладу.

Ігор Держко: Є складний переклад філософських романів. Ми довго чекали Роберта Музіля, його основний роман «Людина без якостей». І я тішуся, що зроблений український переклад, у трьох томах… Тому ми можемо тішитись, що українська перекладацька школа розвивається. Звичайно, що в царині власне філософської літератури хотілося б чекати таких же здобутків. Скажімо, німцям ледве вдалося прокоментувати третю редакцію «Науковчення» Фіхте, яку він вже на завершенні творчого шляху вирішив переписати, переробити, використовуючи архаїзми старонімецької мови. Щось подібне робив Гайдеґґер в кінці життя, і та робота не йшла у XIX столітті, її навіть не бралися друкувати, тільки у 70-х німці її по-новому зробили, прокоментували. Так от коли ми досягнемо такого рівня, коли будемо мати змогу таку літературу читати, отоді дійсно ми досягнемо того рівня філософської самоідентифікації. Але в художній літературі ми маємо високий штиб і того штибу треба буде дотримуватися.

Андрій Содомора: І ще одне слово. Шевченко неперекладний, бо в ньо го дуже глибокий національний корінь. Що глибший національний корінь, то він не пересаджується… До речі, німецькою мовою «переклад» – übersetzen, тобто пересадження, ми беремо рослинку з одного ґрунту, пересаджуємо на другий, і тут вона не приймається, бо настільки глибокий корінь, що нічого не зробиш. Так що «хто співця збагнуть бажає, в край співця нехай рушає». Хто хоче збагнути Шевченка, хай приїжджає в Україну, дихає Україною, відчуває українське слово не тільки розумом, а й серцем, тоді він зрозуміє, відчує Шевченка.

Ігор Держко: І ще добрий заділ, де ми себе зорганізуємо. Бо ми так звикли, що то росіяни перекладають, їхні школи усталені академічні. Я недавно прочитав роботу їхнього такого доброго філософа і перекладача, знавця Ніцше Перцева, він каже, що всі переклади Ніцше, які були зроблені до того, – це спрощені форми, які відповідають запитам тої публіки, під яку вона розрахована. Він каже, я мовчу про початок XX століття, коли сама альтернативність Ніцше і його така некомпромісність вабила всіх, особливо жінок, бо його читали в аристократичних салонах, де Ніцше був такий популярний. У нас є у Львові одна письменниця, яка написала роман, перша частина якого називається, здається «Осягнення, або роблю, що хочу!». Тому переклади Ніцше ми ще будемо чекати від наших інтелектуалів, бо російський, навіть отой 15-томник, він не відповідає реаліям тої філософії, тому що його спрощують, опускають вниз, так як я вам сказав за Воннеґута, перекладач повинен піднімати рівень читача, а не опускатись до рівня його сприйняття.

Олена Лукіна: Отже, виходить, що якщо є попит на якісний переклад, якщо є школа перекладу, якщо є перелік першочергових перекладів, то все буде добре. І є видавці, які це будуть видавати.

Антон Мусулін: Я иностранец, и скажу, что хорватский тоже богат. Что касается украинского перевода, то есть определенная проблематика. Мы начали издавать книги на украинской мове и переводить, потому что я считаю, что это важно. До этого мы сотрудничали с отделением «Нового Акрополя» России, и массу литературы имеем на русском языке. И потому что язык, очевидно, – это часть идентичности. Что касается литературы, ту же проблему, какую имеет Украина с точки зрения переводов, имела и Хорватия. То есть, например, мы в Хорватии имели переводы Платона времен после Первой мировой войны. Потом мы пользовались сербским переводом. Хорватский и сербский, эти два языка, как два диалекта, один «экается», другой «екается». Сегодня латынь и греческий уже меньше изучаются. И я рад, что есть переводы Платона или Сенеки на украинском. Этому нужно уделять внимание, это моё личное мнение как иностранца. Это очень важная составляющая, – что касается украинской культуры, образования, воспитания, – уделять внимание переводу как таковому. И хорошему переводу, так как лучше иметь хороший перевод, чем никакой.

Олена Лукіна: Дякую всім. Я так розумію, що наш час добігає кінця. Хотілося б почути пару слів від кожного з вас про те, що ж таке філософія, і що може допомогти людині стати на цей шлях. І, власне, що потрібно робити, щоб торувати цей шлях, з якими перепонами вона має зустрітися, як вона їх має подолати? Що ми матимемо в кінці, якщо все ж таки торуватимемо цей шлях?

Антон Мусулін: Философия – это, прежде всего, способность удивляться и воспринимать мир как тайну. Философия – это всегда поиск ответов на существенно важные вопросы, потому что, я бы сказал, наше тело задает свои вопросы, оно хочет кушать, «я голодное», или эмоции чтото требуют… Но есть нечто глубокое внутри нас, что хочет осмыслить этот мир, найти ответ. Мыслить – значит искать, спрашивать и искать ответы на волнующие нас вопросы. Поэтому удивление. Сохранить нечто от Маленького Принца. Чтобы этот Маленький Принц остался внутри нас, или Чайка Джонатан Ливингстон. Это важно в нашей жизни. Философия должна облегчить и сделать нашу жизнь радостной, философствование, мышление как таковое.

Андрій Содомора: Я скажу одне слово, яке дуже важливе. Це всім нам відоме слово «покликання», і є відповідно відповідальність. Людина покликана плекати в собі те, чим вона є, тобто людину. Ми повинні не просто філософствувати для свого задоволення, ми повинні оправдати свою назву «людина», плекати в собі те, чим людина є людиною. Людина є людиною своїм думанням, своєю думкою і своїми почуттями, і своїм серцем. Ото коли ми будемо плекати це в собі, і треба цю любов до цього з найменшого, з найменшого.

Марія Чумарна: Я хочу в продовження слів Андрія Содомори, сказати: не наслідувати когось, а слідувати за своєю природою. Максимально реалізуй те, що закладено в тобі твоєю природою, і ти зробиш найбільшу послугу і собі, і світові. Я, як поет, закінчу віршем, я думаю, ви зрозумієте це послання:
Знайди людину щасливу,
Хай запалить тобі вогонь.
І неси ту свічку, як диво,
З благословенних долонь.
Знайди людину сміливу,
Хай вигострить меч тобі.
Пройдеш крізь вогненну зливу,
Не схилишся в боротьбі.
Знайди людину безгрішну,
Хай прийме сповідь твою.
І станеш під небом тиші
Легенький, мов у раю.
Знайди і прийди з дарами
До високих Божих воріт,
І спитай себе біля брами,
Чи не марно сходив ти світ.

Я хочу побажати кожному з вас приймати себе таким, якими вас Бог послав у цей світ. В своїй святій гріховності, у своєму безстрашному боягузтві перед життям, приймайте себе такими, як ви є, і це найвища філософія.

Ігор Держко: Філософія – це, як сказав Конфуцій, сходження на найвищу вершину, яка завершується тим, що ти бачиш, що є ще вища. А з другого боку, це постійна здатність визнавати свої помилки і не капітулювати перед ними, іти і рухатися далі. І тут теж таке невеличке поетичне за уваження. Я думаю, що на Чорногорі у наших Карпатах був багато хто, там, де унікальні скелі. Так от така мініатюра, яка відображає сутність філософського пошуку і ті всі долання. Я там в один день мав би загинути тричі: коли була блискавиця, коли переді мною сніг на водоспаді ламався і я якось чудом втримався, не маючи на ногах кішок, а тільки на палицях, пролетів метрів п’ятдесят.

Гаджина, Грегіт, потоком клекіт,
Відлуння мрій, десь там далеко.
Туманом стелиться сумнів Сенеки.
В урвище прірв, кам’яним глеком
Зашморгом докору кружляє беркут.
Тут гострі скелі, скепсису зверхність,
Язиків снігу холодна відвертість.
Неприпустима політкоректність,
Хитка двозначність дорівнює смерті.
Попри всі наміри з пам’яті стерти,
Біль пережити, вперту залежність,
Гаджина, гомін, струмок шепоче,
Він не був зломлений попри всі зради
Та компроміси.
Наше життя в таємничих місіях…

Оту таємничу місію треба в собі відшукати
і не боятися її реалізувати.

Ростислав Паранько: Я би повернуся до того, з чого я починав, і над чим я останнім часом багато думаю, що філософія як чесний спосіб мислити великою мірою полягає також у тому, щоб чесно слухати інших. Ми стаємо людьми тільки від спілкування з іншими. Слухати інших не означає некритично хапати і ковтати все, що нам хто запропонує, а власне слухати означає сприймати і засвоювати це, так би мовити, пе ретравивши, але вміти також це сприймати, не відгороджуватись, вміти слухати. І на завершення, хочу подякувати за ваше вміння слухати.

Ігор Держко: Було дуже добре згадано, що здатність дивуватись робить нас філософами. Є така невеличка річ про осінній Львів і там кінцівка така:

Я дякую тобі за здатність дивуватись,
За розум даний не повчати,
За мужність дану не змовчати.
Дозволь останню з чистого листа
На снігу себе розпочати.

У старокитайській філософії, що перейшло і в японську, людина, яка досягнула найвищих інтелектуальних висот і визнання, щезала. Її можна знайти через 20 років чи 30 під іншим іменем, в іншому платті, людиною іншого соціального середовища. До речі, це дуже добре описав Кобо Абе у своєму філософському романі «Спалена карта», коли у Токіо поліція виявила значну частку людей, які пропали, успішних людей, які досягнули солідного здобутку, матеріального, соціального і інтелектуального. А потім їх починають знаходити на якихось інших островах, вони освоїли інші спеціальності, інші соціальні ніші. Тому не треба боятися себе розпочинати, це не пізно ніколи.