Діалог із життям

Чому людина має продовжувати рости, навіть якщо здається, що вона вже виросла й чомусь навчилася?

Ріст, розвиток та досягнення зрілості – це пов’язані, але відмінні між собою поняття. Людина народжується, росте, розвивається, і, врешті, досягає фізичної зрілості. Проте фізична зрілість не означає, що сформувалася особистість. Справжнє зростання у духовному вимірі починається після досягнення психологічної та ментальної зрілості. Перша фаза життя – дитинство, молодість, перший період «зрілості» – це реалізація того      потенціалу і тих  можливостей, з якими ми      прийшли у цей світ. Біологія та психологія кажуть, що людина «росте» і досягає межі росту своїх фізичних, психологічних і ментальних можливостей приблизно до 28 років. Далі вже може йтися не про ріст, а про розвиток особистості. Іншими словами, нам потрібні 28 років, аби справдити та      реалізувати те, з чим ми народилися.

З припиненням росту починається інша фаза. Кажучи метафорично, вона передбачає, що людина набуває здатність плодоносити, бути повноцінним членом суспільства. В цей час до багатьох людей приходить усвідомлення того, хто вони є, й того, ким вони вже не стануть. Дехто  після такого усвідомлення звертає свій погляд на себе і починає завойовувати та переміняти вже не навколишній світ, а свій внутрішній. Так починається духовний розвиток, який сягає свого апогею у зрілому віці. Платон казав, що людина має право займатися політикою лише після 50 років, коли вже досягне певного рівня духовної зрілості.

Видима річ, що розвиток і ріст – це основні ознаки життя як такого. Життя за визначенням – це        саморушне начало і,      в той же час, життя – це завжди потреба самоформування. На відміну від мертвої матерії, воно завжди формує себе у взаємодії з навколишнім середовищем. Тому процес самоформування та перертворення себе ніколи не закінчується.

Чи є межа для особистісного та духовного розвитку?

В ідеалі розвиток людини має тривати все життя, хоча різні періоди життя виставляють нам різні вимоги та уроки, які потрібно засвоїти, – у двадцятирічному віці одні,  та інші, коли нам сорок чи шістдесят років… У кожному віці людина має свої запити і характерне для цієї фази розвитку ставлення до себе і свого внутрішнього світу. Юність подібна до весни: це період активного росту та підкорення зовнішнього простору; зрілість подібна до літа: це час приносити плоди; похилий вік вимагає споглядання та внутрішнього, духовного життя. У давніх суспільствах вважалося, що після 60 років потрібно цілком присвятити себе духовності: людина вже не може і не має думати лише про кар’єру, набуття матеріальних благ та виховання дітей. Можна сказати, що розвиток людини – це шлях довжиною в життя.

Куди людині далі прагнути  після набуття цілісності?

Якщо людина досягла цілісності, на Сході сказали б: «Став Буддою». Але «будд» у цьому світі немає. Як сказав Платон, навіть Всесвіт – досконала сутність, наділена тілом, душею та розумом – проявлена в часі та просторі,      має невтомно усувати недоліки, що породжуються  матерією. Тобто, навіть набувши цілісності, ми маємо постійно дбати про її збереження.

Необхідно постійно підтримувати та відновлювати здобуту нами динамічну рівновагу, наче при їзді на велосипеді. У цьому й полягає принада життя. Зупинитися, забути про себе, про доброчесність та сенс означає впасти, втратити здобуте.

Крім того, життя неможливе без проблем, які потрібно вирішувати, без переживань та хвилювань, адже людина не може бути цілковито байдужою до всього. Тому цілісність – процес постійного «збирання себе», і навряд чи тут можна досягти ідеалу.

Як змінюється запит пошуку цілісності?

Один філософ, який прожив довге життя, колись сказав: «Усе моє життя було рухом до центру і пошуком центру. Ця дорога до власного центру досить важка, і на ній легко заблукати». Шлях до центру – це рух через внутрішній лабіринт душі й через лабіринт життя. Тому я думаю, що провідний запит завжди залишається одним і тим же. При здійсненні сходження ми відкриваємо нові обрії, нові рівні духовності, розвиваємо здатність творити благо, бачити приховану сутність речей та явищ, інакше сприймати світ і ставитись до ближніх… Але дорога сходження ніколи не закінчується.

Опріч запиту на сходження до центру, є й інший бік життя – творчість. Ми вибудовуємо не лише умови свого життя, але і стосунки з іншими людьми, і що вищий рівень нашої зрілості, то більша наша відповідальність за інших. Завжди є те, чим можна поділитися з людьми, і нехай це буде найкраще, чим ми володіємо, те, що буде їх радувати і збагачувати: у першу чергу, людяність, любов та розуміння.

Людина не може стати зрілою особистістю, якщо буде замкнена сама на себе. Навіть якщо хтось скаже: «Я досяг усього, мені нічого не потрібно», це буде неправдою, позаяк таке неможливе. Легко бути святим у пустелі, та важко зберігати доброту, глибину та святість у суспільстві.

Як наше оточення та стосунки впливають на формування внутрішнього дорослішання?

Потрібно констатувати, що ніхто не може набути цілісності сам по собі. Як сказав Аристотель, людина – це суспільна тварина (zoonpolitikon). На всіх нас вплинуло виховання, взаємодія з іншими людьми, навколишнім середовищем та добою, в яку ми живемо, з притаманними їй звичаями та цінностями, домінантним світоглядом та історичною тектонікою.

Важлива складова особистісного і духовного зростання – це діалогічність. Ми відкриваємо себе завдяки діалогу, який ми ведемо із власною долею і самим життям, з іншими людьми, світом і таїною, якої ми долучені. Тому дуже важливо, аби наші стосунки з іншими людьми були відкритими та обопільно збагачували, щоб інша людина була для нас не засобом досягнення особистих цілей, а цінністю, божим творінням і всесвітом, який потребує радісного пізнання.

Інша людина – це завжди можливість для бесіди, спільного сходження, сукупних зусиль та творення. Ми багато чому вчимося у інших людей – батьків, учителів, друзів, колег, у всіх, хто навколо нас. Спілкуючись з ними, ми набуваємо досвіду, бачимо й спізнаємо чужі перемоги та помилки і, врешті решт, пізнаємо самих себе.

Діалог з екзистенцією в усіх її проявах – важлива складова життя. Завдяки діалогові з самим собою, з іншими, з Таїною ми творимо життя. Без відкритості різним проявам життя, без труднощів, які ми вирішуємо, без пізнання навколишнього світу ми не можемо знати, хто ми є та на що здатні як у гарному, так і в поганому.

Які принципи ведення діалогу з життям?

Перший принцип – навчитися слухати та чути. Діалог – це бесіда двох, спільне мислення, це співприсутність близьких душ і навіть іноді безмовне спілкування. Бувають різні      форми комунікації, та кожна з них передбачає вміння слухати та почути один одного, інакше буде «діалог глухих», діалог взаємного нерозуміння та ігнорування співрозмовника. До того ж важливо чути не тільки те, що нам кажуть, а ще й внутрішні переживання іншої людини, важливо відчути контури її душі. Якщо стосунки сприймати саме так, вони будуть приємними, дружніми та обопільно збагачуючими. Таке спілкування має бути і на рівні культур, релігій і народів…

Другий принцип – вміння говорити не тільки словами, але й душею, почуттями, вчинками, виборами      й      особливо      власним прикладом, який є кращою формою виховання та навчання. Коли нам кажуть одне, а чинять по-     іншому чи прагнуть нами маніпулювати, це, як мінімум, неприємно. Хоча у політичному житті це дуже розповсюджене явище. Платон казав: «Люди люблять бути обдуреними». Політики це добре знають і використовують, та в цьому немає ані моральності, ані турботи про народ, на яку вони претендують.

Я думаю, що діалогічність дуже важлива на рівні особистих стосунків. Можна жити з кимось багато років, але при цьому не знати і не замислюватись, що інший почуває,      що переживає, що його хвилює. Саме тому поступово зникає близькість і з’являються розломи.

Як обрати партнера, з яким спільне дорослішання було б найгармонічнішим, а близькість стосунків приємною?

Часто ми робимо вибір інтуїтивно або «на хвилі» закоханості, коли не складається думати раціонально. Тому питання не у тому, як обрати партнера, а як жити з тим, кого обрали. І тут з’являється необхідність вибудовувати стосунки, необхідність справжньої любові. Справжня любов – це завжди відповідальність за іншу людину, турбота про неї, здатність впустити її до свого внутрішнього світу, зробити її частиною свого світу; це коли інший стає центром мого життя, стає важливішим за мене самого. Необхідна взаємна повага та прийняття одне одного, а не бажання виправити «недоліки» партнера. Ніхто не дасть нам рецепта, як обирати, бо ж часто-густо «обирають» феромони або випадкові події. Справжня взаємна відповідальність з’являється тоді, коли двоє укладають неписану угоду, зобов’язуються вибудовувати, берегти та ушляхетнювати стосунки.

У підвалинах стосунків лежить не сексуальність як така, а дружба, про яку треба піклуватися. Це нелегко і вимагає особистої зрілості, духовної близькості на рівні світогляду і ціннісних орієнтирів, прийняття відмінностей і здатності дати іншому свободу. В таких стосунках бувають легкі періоди і важкі, в них є й кризи, і переосмислення…

Як прийняти недоліки в собі і в партнері?

Для початку потрібно побачити і визнати свої недоліки, а потім вже почати їх виправляти. Бо для того щоб щось виправити, потрібно знати, що і як виправляти. Неможливо внутрішньо збагатити себе, не знаючи, що реально може вас збагатити.

Те ж саме і в стосунках. Ідеалу не існує, та є те, що допустиме і прийнятне обома партнерами, а також те, що можна і потрібно виправити. Наприклад, виказувати більше знаків уваги, частіше казати «пробач» і «дякую»… Є тисячі причин, з яких люди не можуть жити разом, і тільки одна, яка об’єднує та долає всі перешкоди, – це любов. Вона зцілює усі недуги і дає сили виправляти все, що вимагає виправлення.

Якщо внутрішнє зростання – це шлях постійної трансформації, що ж залишається незмінним?

Незмінним та справжнім для нас є те, що пов’язано з духовними цінностями, які вміщують моральні, естетичні та пізнавальні норми й орієнтири. Іншими словами, незмінним завжди залишається добротворення, яке може бути проявлене більше чи менше. Добротворення – це людське в людині, «вогняний» початок душі.

Якщо душу порівняти з вогнем, можна виокремити три характеристики, які вона не повинна втрачати. Перша – це здатність дарувати тепло, а отже, теплі почуття, одним словом, доброту. Друга – це здатність освітлювати простір завдяки розуму та його якостям: розсудливість, поміркованість, розрізнення добра та зла, мудрість. Світло розуму переборює темряву невідання, яке є причиною несправедливості й усіх наших страждань. Третя характеристика вогню – завжди пам’ятати про небо. Якщо свічку нахилити, полум’я випростається, залишиться вертикальним.

У нашому житті завжди мають бути моральність, що випромінює доброту, трохи поміркованості, яка дозволяє впізнавати та вибирати благо, і внутрішня дисципліна, котра обертається на турботу про себе та виправлення себе. Над цим потрібно працювати постійно.

Навіть якщо у людини є деякий рівень дисципліни, де взяти мудрість?

За одним із визначень, мудрість – це ясність, що дозволяє розрізняти, що корисне душі, а що шкідливе. Ясність та розуміння можна і потрібно розвивати. Одним із джерел мудрості є саме життя, тому що ми помиляємось, страждаємо і робимо висновки. Осмислений життєвий досвід перетворюється на розуміння життя.

Друге джерело, яке живить мудрість, «вмикається», коли з’являється здатність чути інших людей, «чути» мистецтво, літературу, філософію, котрі багато чому можуть нас навчити. Однак, ці зерна мудрості, якими нас обдаровують інші, потрібно не тільки вміти почути чи прочитати, але й інтегрувати в свою внутрішню реальність, перетворити на власне надбання.

Мудрість – це завжди максимально можливе об’єктивне бачення й оцінка речей та явищ і, в першу чергу, об’єктивність стосовно самого себе. Що більше об’єктивності, то менше помилок і страждань. Але не можна забувати, що мудрості завжди передує доброта. Адже егоцентрик – людина, зайнята і засліплена собою, – не може бути мудрим.

На вашу думку, чи росте людство в духовному плані?

Природа розумна і завжди знаходить способи просуватися вперед. Упродовж  мільйонів років вона створює нові форми, які дозволяють життю не лише пристосовуватися до змінних умов, але й удосконалювати вміння та знання. Це стосується і людства, яке має довгу історію еволюції, й можна припустити, що воно теж стає кращим. Правда, духовне зростання відбувається дуже повільно, і його важко помітити за короткий проміжок часу.

Невмілі у засвоюванні уроків історії, ми часто наступаємо на одні й ті самі граблі, та, хай там як, майбутнє – в наших руках. Якщо у світі буде більше взаємоповаги, толерантності та відчуття спільності долі, людство легше подолає випробування, які нас чекають у найближчому майбутньому, а воно, згідно прогнозів, буде досить важким.

Танцююча менада.
Римська копія грецького рельєфу приблизно 27 р. до н.е. – 14 р н.е.

Які провідні проблеми можуть виникнути у найближчі 50 років?

На думку фахівців, населення Землі може сягнути 10 мільярдів. Це спричинить проблему нестачі продуктів, посилиться питання справедливого розподілу матеріальних ресурсів, питання безробіття, старіння населення, погіршення навколишнього середовища. Деякі філософи говорять про ознаки нового «середньовіччя», яке принесе нетерпимість, забобони і скептицизм, безкультур’я та політичну нестабільність, міграції населення і різноманітні форми феодалізму.

Ряд філософів вважають, що людство вичерпало систему цінностей та поглядів, яка домінувала останні 2000 років. Розвиток історії потребує нової ціннісно-смислової парадигми, здатної надихнути людство на опанування нового витка спіралі сходження.

Отже, нам необхідно визначити нові цінності?

Нові цінності – це завжди гарні старі цінності, вбрані в нові форми. В епоху так званого осьового часу (VII–II ст. до Р.Х.) міфологічний світогляд поступово поступався місцем раціональному, філософському світогляду, який сформував той тип культур, що існує й донині. Глобальна криза, яка зачіпає всі рівні життя, деградація базисних інститутів і цінностей, спільних для всіх провідних світових цивілізацій, свідчить про те, що домінантний тип раціональності вичерпав себе. Людство вступило в нову, переломну добу, яка розхитує підвалини цивілізації, і потребує відродження. Це не означає, що потрібно викинути все «старе» і вигадати нове. Потрібно зберегти фундамент, людяність та відчуття єдності, й на цьому спорудити нову будівлю. Ми знаємо, що частіше за все нові храми будують на підвалинах давніх, померлих храмів. Цивілізація – не мета, а засіб і можливість окультурення людини.

Погляньте на Україну. Багато років вона була радянською, і з 1991 року країна намагається вийти з цього стану та вибудувати себе. Проте радянська ментальність цьому опирається. Потрібен час, а також політична та інтелектуальна воля для зміни нашого суспільства: аби почати по-іншому бачити і розуміти певні речі, щоби брати на себе більше відповідальності, не чекати, що прийде «дядя» і принесе все «на блюдечку». Україна проживає дуже нелегкий період, та вже 28 років ми маленькими кроками рухаємось у бік змін на краще.

Що або хто може допомогти Україні продовжити зростання?

На мій погляд, це можуть бути представники справжньої інтелігенції – художники, філософи, митці і молоде покоління. Сьогоденна молодь вміє брати на себе відповідальність набагато більше і краще за попередні покоління. У молодих уже сформований запит на зміни, на людяність, на взаємоповагу. Навряд чи у когось вийде їх зупинити.

Інтерв’ю з Антоном Мусуліном для журналу «Колесо жизни»