Життя Дон Кіхота і Санчо

Цiлих два тижнi по тому сидiв наш кабальєро тихо й мирно вдома й протягом того часу «провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм cyciдом; був то чоловiк добрий, хоч добра мав, сердега, не ґypт, але, як то кажуть, без oлiї в головi», так необґрунтовано пише про нього Сервантес, аби дуже скоро спростувати свої слова розповiддю про його дотепний i гострий розум. Адже поряднiсть, справжня поряднiсть, неможлива без oлiї в головi, а тому жоден йолоп не бувае порядним. Зрештою, Дон Кiхотовi таки пощастило умовити того селюка, щоби вiн погодився стати його зброєносцем.

Отже, Санчо Панса (так звали того селянина) знадився на обiцянки Дон Кiхота й, покинувши свою жiнку та дiтей, як просив i Христос кожного, хто висловлював бажання пiти з ним, «став до сусiда свого, за джуру». Ось у такий спосiб Дон Кiхот спорядив свою нову експедицiю. Йому був потрiбен Санчо. Він потребував його для розмови, для того, власне, щоб уголос думати i щоб чути вiдлуння свого голосу у світi. Санчо був його хором, вiн був для нього всiм людством. І в образi Санчо вiн любив усе людство.

«Люби свого ближнього, як себе самого», – каже вiн нам, – а не «люби людство», бо людство – абстракцiя, в якiй кожен конкретизує самого себе, i проповiдувати любов до людства – означає, таким чином те саме, що проповідувати самолюбство, яким, з огляду на прабатьківський гріх, Дон Кіхот був переповнений, і вся його подальша діяльність була спрямована на те, щоб очиститися від нього. Він навчився любити всіх своїх ближніх, люблячи їх у Санчо, бо саме на прикладі свого ближнього, а не на прикладі спільноти ми навчаємося любити всіх інших; любов, спрямована не на індивіда, не є справжньою любов’ю. І той, хто по-справжньому любить іншого, хіба може він когось ненавидіти? А коли хтось когось ненавидить, то хіба ця ненависть не отруює всі ті любові, що їх він мав? А, точніше кажучи, вона отруює його любов, а не його любові, бо любов – одна-єдина, хоч і може бути звернена на багато об’єктів.

Щодо самого Санчо, то ми не можемо не захоплюватися його вірою, бо віра в те, чого він не бачив, підносить його до безсмертя слави, про яку він раніше не міг навіть мріяти, наділяє його життя справжнім блиском. Він тепер може сказати слова, які знайдуть відлуння у вічності: «Я Санчо Панса, зброєносець Дон Кіхота». І це є і буде його славою на віки й віки.

Щодо самого Санчо, то ми не можемо не захоплюватися його вірою, бо віра в те, чого він не бачив, підносить його до безсмертя слави, про яку він раніше не міг навіть мріяти, наділяє його життясправжнім блиском. Він тепер може сказати слова, які знайдуть відлуння у вічності: «Я Санчо Панса, зброєносець Дон Кіхота». І це є ібуде його славою на віки й віки.

Дон Кіхот і Санчо Панса. бл. 1866, Оноре Дом’є

***

Гординею, витонченою гординею є намагання утримуватися від будь-якої діяльності, щоби не наражати себе на критику. Найвищим актом смирення можна вважати діяльність Бога, який створює світ, що не додає жодної краплі до Його слави, а в цьому світі ще й створювати людський рід для того, щоби він Його критикував, а якщо Він ще й створює умови, які сприяють цій критиці, то виявляє в цьому акті ще більше смирення. Отже, той факт, що Дон Кіхот кинувся у вир діяльності й виставив себе на посміх людям, дозволивши їм глузувати з його діяльності, був одним із найчистіших виявів справжнього смирення, хоч оманлива видимість показує нам цілком іншу картину. І цим своїм смиренням він повів за собою Санчо, перетворивши його жадібність на амбіції, а спрагу золота – на спрагу слави, тобто застосувавши єдиний ефективний засіб лікування жадібності й спраги до золота. Після цього Дон Кіхот зібрав трохи грошей: «дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь)», зваживши на пораду гладкого корчмаря. Наш кабальєро був поміркований божевілець, а не фантастичне створіння, яким декотрі іноді його уявляють, він належав до тих людей, їдять і п’ють, сплять і помирають.

Санчо взяв із собою в дорогу віслюка та сакви, напхані провізією, Дон Кіхот – сорочки та інший припас одягу, тож, «нарихтувавши й наготувавши все як слід, Дон Кіхот і Сачо Панса виїхали одної ночі з села, так що ніхто не бачив, не попрощались навіть зі своїми – сей із жінкою та дітьми, а той з небогою коклюшницею», мужньо розірвавши в такий спосіб усі узи своєї грішної плоті. Отже, коли наш кабальєро виїхав у свої мандри вдруге, він зробив це так, аби його ніхто не бачив, під покривом темряви. Але тепер він вирушив на пошуки пригод уже не самодин, він узяв зі собою людство. І вони виїхали, розмовляючи, – Панса відразу нагадав своєму панові про обіцяний острів. У чому деякі недоброзичливці знову ж таки вбачають вияв жадібності, яка, мовляв, і примушувала його служити своєму повелителю, але вони не беруть вони до уваги того факту, що коли людина розважна служитьбожевільному, то в цьому набагато більше донкіхотства, ніж тоді, коли божевільний служить власному божевіллю. Віра має здатність прилипати, а віра Дон Кіхота була такою сильною і палкою, що передавалася й тим, котрі почували до нього прихильність, і вони наповнювалися нею, а проте в нього вона не зменшувалася, ба навіть зростала тоді, коли він ділився нею з іншими. Те саме відбувається й з любов’ю, коли вона справжня й жива!

Ось вони, чудеса віри! Не встиг добрий Санчо виїхати в мандри зі своїм паном, як він уже мріє стати королем і зробити королевою свою кохану Хуану Ґутьєрес, а своїх дітей – королевичами та королівнами! Він на все готовий, щоб ощасливити свою родину! Передусім через свою жінку – жінка завжди причина труднощів – він починає сумніватися в успішному завершенні їхньої місії, бо немає такого королівства, в якому вона могла б відчути себе королевою. «Уповай на Бога, Санчо, він пошле їй те, що годиться», – відповів йому благочестивий Дон Кіхот. І, зворушений такою побожністю, Санчо висловив упевненість у тому, що його пан спроможний дати йому те, що буде добрим для нього і чому він зможе дати раду. О добрий Санчо, о розумний Санчо, о побожний Санчо! Ти вже не просиш ані острів, ані королівство, ані графство, а просиш тільки те, що зможе тобі дати любов твого пана. Тобто ти просиш те, що просити найрозумніше. Ти погоджуєшся з мудрою логікою фрази: «Нехай сповниться воля Твоя як на небі, так і на землі». Навчімося всі радіти тому, що нам дають, і просімо стільки, скільки можна просити.

***

Тож ми не станемо дошукуватися якогось змісту в занудній промові, яку виголосив Дон Кіхот. Слова нашого кабальєро мають лише ту цінність, що вони є коментарями до його трудів і їхнім відлунням.
Говорив він, посилаючись на прочитане й опираючись на своє знання віку, в якому йому випало жити; але трудився він, підкоряючись вимогам свого серця та опираючись на знання вічне. І таким чином у цій промові нас цікавить не сама промова, досить-таки банальна, а той факт, що вона призначалася для кількох неосвічених козопасів, які не могли її зрозуміти, і це ми повинні відзначити, бо саме в цьому знаходить вияв героїчний характер авантюрних поневірянь нашого рицаря. То були справді авантюрні поневіряння і з найбільш героїчних. Бо говорити – це тягти жереб, і здебільшого дуже складний жереб на успіх, і героїчна авантюра – донести таїнство слова до тих, котрі не можуть зрозуміти того, про що їм розповідають. Потрібна могутня віра в дух, аби говорити так до людей із притупленим розумінням, аби бути певним, що, не розуміючи нас, вони, проте, нас розуміють, і що зерно буде посіяне в їхній дух, навіть якщо вони не здогадуватимуться про це. Я звертаюся до тебе, до того, хто разом зі мною намагається осмислити життя Дон Кіхота; говори до них, хоч вони тебе й не розуміють, бо вони тебе зрозуміють у кінцевому підсумку. І коли вони переконаються в тому, що ти говориш до них, нічого в них не просячи, або в тому, що в тебе теж нічого не просили, коли розповідали тобі про це, цього вже буде досить. Говори до козопасів так, як ти говориш, коли звертаєшся до Бога, з глибини свого серця й тією самою мовою, якою ти говориш, коли звертаєшся сам до себе, наодинці зі самим собою і мовчки. Чим більше ці люди будуть занурені в життя плоті, тим чистішими й менш затуманеними будуть їхні мізки, і музика твоїх слів звучатиме в них набагато краще, аніж вона звучить у мізках бакалярів мистецтва. Бо не витончена риторика Дон Кіхота осяяла тоді свідомість козопасів, а споглядання того, як він сидить на перекинутому кориті, озброєний від голови до п’ят, зі справжнім списом у руці, а той факт, що вони дихали повітрям, у якому бриніли його слова, бринів його голос, сповнений любові й надії. Думаю, не бракує тих, котрі вважають, що Дон Кіхот повинен був пристосуватися до публіки, яка його слухала, й порушити перед ними питання, які б торкалися проблем випасання кіз, і в такий спосіб підняти їх над їхнім низьким становищем козопасів. Це зробив би Санчо, якби йому вистачило на це мужності та рішучості, але наш кабальєро – ні. Дон Кіхот знав, що існує лише одне питання, для всіх одне й те саме, і те, що може підняти бідняка над його вбогістю, зможе також підняти багатія над його достатком. Від тимчасових засобів мало користі! Тим людям, які мають звичай пропонувати окремі специфічні ліки проти тих або тих конкретних хворіб, можна нагадати те, що сказав ґаучо Мартін Ф’єрро:
Про проблеми та нещастя
Ми базікаємо часто,
Але якось косо й криво,
Наче ті птахи лякливі,
Що ось тут вони волають,
А там яйця відкладають.

Коли з вами говорять, мої любі й щирі козопаси, про проблеми випасання кіз, то знайте, що ці люди волають, аби своїми криками відвести вас від гнізда, в якому вони відкладають яйця.