«Театр – це вища реальність, не обмежена рамками простору і часу. Він є людським витвором тільки по формі. Але сам дух театру глибоко метафізичний, і саме тому ми називаємо його Театром Містерій, бо своїм корінням він сягає найдавніших містерій, і є їхньою більш доступною формою».

Хорхе Анхель Ліврага

Завдання театру – дати людині побачити саму себе. Іноді з захопленням і гордістю, іноді з розпачем і розчаруванням. Побачити, щоб глибоко прожити і осмислити, усвідомити те, що перебуває у тіні, не будучи освітленим театральним дійством. Усвідомити, щоб мати змогу змінити.

Театр стискає рамки простору – те, що відбувається на одній сцені, насправді відбувається у різних куточках земного, а інколи й не тільки, світу. Театр стискає рамки часу – за кілька годин перед нами постає життя кількох поколінь. Театр відкидає беззмістовне, незначуще, залишаючи квінтесенцію буття. І завдяки цій високій концентрації часопростору глядач бачить причини і наслідки, те, що ми називаємо Долею.

У грецькому театрі глядач завжди є активним учасником дійства. Це не означає, що він виходить на сцену. Це означає, що дійство на сцені відображається, як у дзеркалі, в його душі. Справжня робота відбувається всередині. До цього треба підготуватись: навчитись бачити, чути, відчувати, мислити.  

Весь давньогрецький театр присвячений богам і, зокрема, Діонісу. Витоки театру – стародавні діонісійські і елевсинські містерії. Це таїнства на честь великих богів Діоніса і Деметри, які давали людині можливість долучитися до священнодійства і прожити сакральну драму. Про неї  недостатньо почути, прочитати, подивитись збоку – це те, учасником чого треба бути.

Центр – початок і завершення

Будь-де – у всесвіті, людській свідомості, театрі – все починається із центру. В основі будови грецького театру – коло. У центрі кола – вівтар Діоніса. Якщо не буде центру, вівтаря, то нічого не відбуватиметься, бо немає ні витоку, ні мети. 

Кожна вистава починається біля вівтаря. Від нього рухається хор, який ділиться на дві частини, що прямують у протилежні боки: перший напівхор співає строфу, другий антистрофу. Обидва напівхори, рухаючись від центру, створюють простір дійства, наповнюють його. А потім, повертаючись до центру, разом співають епод: тезу, антитезу, синтез. Якщо не буде тези та антитези – синтез неможливий. Але завдання більше, ніж просто синтез. Завдання – переусвідомлення, осягнення сенсу на новому рівні, якісний перехід. Те, що мовою сучасних фізиків ми назвали б «квантовим стрибком» свідомості.

Тож коли відбувається дійство, воно бере початок із центру і в центрі завершується. На жаль, як і з будь-яким мистецтвом, з плином часу у театрі відбувається вихолощення суті. У IV столітті до н.е. навіть з’явився жарт: «А до чого тут Діоніс?» Це був час, коли вже сама вистава не нагадувала про божественне, про центр і про основу світу.

Перформанс по-давньогрецьки

Простір навколо вівтаря – те, що ми б зараз назвали сценою – грецькою  називався “orchestra”, або місце, де відбувається театральне дійство. На орхестрі було багато декорацій та пристроїв для створення спецефектів: обвалів каміння, блискавок, пристроїв для «польоту»… Читаючи про це зараз, розумієш, що це вразило б і нашу уяву! Можна лише уявити, як це було приголомшливо для греків того часу.  Пристрої називалися “mechanai”, що в перекладі означає  «обман, ілюзія». Театральне дійство  ̶  це ілюзія, але саме ця ілюзія допомагає побачити те, що звичайним зором не побачиш. За екзотичними і приголомшливими формами театр навчав бачити суть. 

Глядацькі місця, що розташовувалися великим напівколом, називалися “theatron”. У перекладі з давньогрецької “theaomai” –  «споглядати». Театр не дивляться, його споглядають. Коли ми кажемо «теорія», «теорема», «театр»   ̶  це все однокорінні слова, а споглядання – це не розваги, а робота. Тому театрон – це місце для напруженої внутрішньої  роботи. 

Місця для глядачів були зроблені з каменю. Ті, хто мав кошти, приносили подушки, інші глядачі сиділи прямо на кам’яних лавах. Під глядацькими місцями були спеціальні заглибини для зручності і кращої акустики.

Акустика в античні часи була неймовірною.  Наприклад, найбільший театр в Епідаврі вміщував до 20 тисяч глядачів. Уявіть: ви стоїте у центрі театру, де був вівтар, берете тоненький папір і розриваєте його. Цей звук чутно у верхньому ряду амфітеатру!  В кожній точці сцени цей звук абсолютно різний. Актор, знаючи закономірності сцени, міг керувати акустичними ефектами.

За орхестрою розташовувалась “skena” (не плутаймо з сучасною сценою).  Це була кам’яна будівля 2-3 метри заввишки, де актори зберігали атрибути для театральної вистави. Ззовні на скені розміщувались декорації. За скеною відкривався мальовничий краєвид, і це обов’язково враховувалося при побудові театру. Античний театр – це завжди неперевершена естетика. 

Людина мала отримати досвід проживання естетичного – Прекрасного, етичного – Благого, і містичного – Священного. Це гармонія кола: естетика, етика, містика. Це і є античний театр.

Любов і війна. Агон

Життя – це місце любові і війни. Добро і зло, життя і смерть   ̶  це конфлікт, але  перемога та мир завжди пов’язані з любов’ю. Згадайте будь-який фільм чи театральну постановку: чи є така вистава, де не йшлося б про любов? А про конфлікт? Кіно, вистава, будь-який інший витвір мистецтва – це протидія чомусь (війні), заради чогось (любові). Філософське питання, яке ставить театр: «Проти чого ти воюєш, чого прагнеш?»

Любов як прагнення до чого: володіти чи бути? Війна і боротьба – з ким, із чим? Боротьба з іншими, із зовнішнім світом чи самим собою? Із собою повинна бути обов’язкова боротьба: я-кращий завжди бореться з я-гіршим. Це змагання за принципи, за вищі ідеї: любов, справедливість, істину. Ми, у справжньому сенсі, завжди боремося чи воюємо за те, що нам дороге. 

Розглядаючи культуру Давньої Греції, не можна обійти принцип Агону. Це боротьба як змагання, але у найкращому сенсі. Агон є у всій античній культурі. Олімпійські ігри – це агон: я змагаюся не з іншими спортсменами, щоб бути кращим за них, я змагаюся разом із ними, щоб бачити, на що мені орієнтуватися, щоб стати кращим за себе. 

В античному театрі ніколи не ставили виставу одного окремого автора. Це був завжди агон, змагання, присвячене Діонісу. На конкурсі різні драматурги показували свої витвори, а колегія суддів, на чолі якої стояв діонісійський жрець, визначала переможця. Є перше, друге і третє місце. Софокл перемагав близько двадцяти разів, афіняни любили його. Під час театрального дійства важливо було показати те, що внутрішньо змінить афінян. Це боротьба у конструктивному сенсі, бо коли я один, мені немає з ким змагатися і до кого підтягуватися. 

Змагаючись, змагаю себе. Можливо, у цьому секрет перемог стародавньої Еллади.

Читайте продовження статті у наступному номері – про комедію, драму, трагедію та «Нічого понад міру!»