Ранок лишає лаштунки й знімає вуаль.
Всі завмирають, чекаючи вихід на сцену.
Кожен із трепетом слуха його речиталь:
Музику дня, життєствердно-дзвінку кантилену. 
"Зараз" —  то кращий з часів, досконале "тепер".
Хочеться в ньому навіки лишити фермату.
Кожен трактує як вміє, на власний манер,
Справжнє мистецтво не терпить нікчемних догматів.
Ранок невтомний, бо втілює задум Творця. 
В звуках й співзвуччях лунають нові постулати.
Всьому є кода, нічому немає кінця.
Ранок змовкає, а ми будем вічно звучати.

***
Те, що втрачає ціну —  абсолютно безцінне.
Те, що не має ваги — є цілком невагомим.
Всіх наших бід і напастей коріння єдине:
Жертвою бути простіше, ніж стати жертовним.
Часто буває найважче виходити з ролі,
Мовчки скидати костюми й старі реквізити,
Твердо сказати: "Доволі" і прагнути волі,
Все, що було —  пережити, що буде —  прожити.
Просто змиритись, та складно лишатися в мирі
Єдність плекати, не тратити сил в поєдинках,
Всесвіт вбирати із надлишком, наче на виріст, 
Знати, що завжди знайдеться порожня сторінка.

***
Полотном я розкинусь покірно під вправною кистю
І жертовно віддам понівечене, тліюче тіло.
Не шкодуй кольорів, хай живого не лишиться місця,
Та сміливо твори, щоб рука ні на мить не тремтіла.
Бо не жаль віддавати мистецтву себе на поталу,
За таке ще складатиму дяку в гарячих молитвах.
Домалюй в моїм серці усе, чого там бракувало,
Поверни мені сили, що втратила в програних битвах.
Я готова пізнати найтонші нюанси градацій,
Тож вмісти у палітру все те, що можливо прожити.
Я дитя твого хисту й твоєї невтомної праці.
Заверши мій ескіз і зроби своїм витвором, світе.