Сьогодні я бачила Талію — музу комедії…
На її устах блукала ледь помітна усмішка, і я на якусь мить подумала, що вона сміється з мене, з усіх нас, з нашого життя і наших клопотів, таких чудних для чистого духу музи.
Заклопотана щоденними нагальними справами, я зробила спробу відігнати це видіння. Мені не хотілося бачити усміхнений чарівний образ, бо подумала, що нині час не для радості й комедії, а для плачу і драми. Але це тривало недовго, бо муза мала, окрім багатьох інших обдаровань, хист до навіювання.
Тож я побачила її і зрозуміла, що не варто так драматизувати своє життя; треба жити в атмосфері комедії, і на все, що з нами відбувається чи засмучує нас, дивитися «ззовні» — іронічно і поблажливо.
Я пригадала своє дитинство, коли з ранку до ночі намагалася грати роль чемної і вихованої дівчинки, бо почувалася зовсім маленькою на тій сцені. Я чекала, коли, нарешті, спектакль скінчиться, впаде завіса, і я зможу заплющити очі й заснути за важкими лаштунками «по-справжньому». Тоді, в дитинстві, я, сама того не відаючи, була дуже близька до Талії, ближча, ніж тепер, коли треба було її побачити, щоб щось збагнути про її таїну.
Так, життя — це велика комедія. І ми навіть не певні, що самі вибираємо собі ролі. Якщо неупереджено поглянути на історію, ми побачимо зумовленість і невідворотність більшості важливих подій, немов хтось смикає за невидимі нитки, провадячи, самохіть чи силоміць, до кульмінації вистави. За часів моєї музи ці невидимі нитки називали «долею», а мудрі люди намагалися збагнути, як вони діють…
Так, життя – це комедія. Усі ми носимо, як Талія, гротескову машкару, яка, власне, не сміється і не плаче; все залежить від того, як на неї дивитися. Усі ми ховаємося за цією машкарою, яка, замість того, щоб являти наші духові стани, старанно їх приховує, аби ніхто (навіть ми самі) не знали, що з нами діється насправді. Усі ми граємо велику комедію, сподіваючись, що розіграні сцени і завчені ролі замінять нам зрілість і внутрішній стрижень, яких нам бракує.
Але комедія прадавньої музи не для того, щоб посміятись і забути; не можна їй закинути і безвідповідальність; не є вона і простою розвагою. Комедія — це школа життя, а всі ми, граючи в ній свої ролі, повинні вбирати все позитивне, що поволі веде нас від сцени і матеріальних масок до глибокої, затаєної реальності душі, яка експериментує в театрах існування.
Маємо «побачити себе зокола», подивитися на себе як сторонні глядачі і навчитися сміятися з власних помилок, толерувати багато своїх вад, насміхатися й іронізувати, щоб, граючи, краще себе пізнати. Тільки тоді ми усвідомимо значення комедії та посмішки. Тільки тоді ми зрозуміємо, що, як на сцені, так і поза нею, важливо бути добрими акторами і добрими глядачами, добрими людьми, які усвідомлюють реальності і готові поліпшити їх, задіявши максимум наших можливостей.
Талія усміхається і научає… У руці вона тримає маску… Вона наважилась явити нам своє істинне обличчя і гармонію своїх рис… Вона вийшла з гри видовищ і запрошує нас іти за нею крутим шляхом особистого подолання з сумним осміхом і радісною сльозою.