Білий. Дивитися, як сніжинки з легеньким дзенькотом падають на рукава куртки. Тонкі візерунки, що скоро стануть водою.
У сонячний день сніг сяє, як найбільша коштовність. Коштовність, яку не забереш із собою, не прикрасиш одяг чи житло. Вона тане від доторку гарячих пальців. А між тим – ця коштовність – для всіх, хто йде повз і може її споглядати, відчувати на дотик. Для багатих і бідних. Добрих і злих. Сумних і веселих.
Дивитися ввечері, як сніжинки танцюють у світлі ліхтарів. Здається, що вони розігрують космічну драму – танець зірок, який ми, люди, побачити не можемо. І сніжинки милосердно показують її тут, на Землі.
Дивитися на сніг і уявляти, що його пряде Небесна Діва десь у хмарних краях. Думати, як рухається її одвічне веретено. Або думати, що, торкаючись снігу, пізнаєш невагому матерію хмар. Або уявляти, що сніг – це дорогоцінна ковдра, якою Небо накриває свою кохану Землю, поки вона спить і бачить
дивні сни. Чи снимося їй ми? Чи бодай наші тіні?
Дивитися, як тіні сніжинок танцюють по стіні кімнати біля вікна. Сніг стишає усі звуки. Зима – час послухати щось невловне для вуха. Тим більше – око не займають яскраві барви, властиві іншим порам року. Час заплющити очі і поринути в уяву. У міркування. У відчуття.
Білий сніг – як білий лист. Можливо, він чекає на досконалий вірш, який ніколи не буде написаний, бо досконалості можна лише прагнути, а сягнути – годі. Не даремно у найхолодніші вечори люди збиралися разом, аби оповідати історії.
Білий. Білі троянди. Білі лілії. Дивишся на них – згадуєш Мадонну. Білі маргаритки, перлинками розкидані у міських газонах, аби тішити звикле до сірого око містян. Білі анемони у лісі навесні – усюди, де не глянь. Вони сяють на сонці – і, здається, дивишся на зоряне небо попід ногами.
Білий цвіт дерев, що дощем осипається від весняного вітру. Краса, від якої щемить серце.
Білі лотоси. Біла піна на крутих хвилях, що так скоро тане. Як сніг. В руках не втримати. Чи з такої піни постала Афродіта?
Білий колір молока – як колір одвічної ніжності.
Білий туман, що рухається повз тебе.
Білий. Можна по-різному уявляти смерть – Велике Невідоме. А часом думаєш, що, помираючи, побачиш біле світло і поринеш у нього. І повернешся назад, до Початку Початків. До Джерела.
Зрештою, у білому зливаються всі барви.