Спробуймо сьогодні осягнути колір сірий. Він незмінно присутній там, де веселка. Там, де сонце пробивається крізь сіру пелену хмар, і його світло стає зримим. Там, де весь вітряний простір сяє після дощу. Сяє росою. Срібною?

Сірий.

Колір дощових хмар. Колір шовкового покривала, що іноді закриває небо. Колір його переливів. А часом хмари – мов акварельні. Ви бачили?

Сірий, колір самого дощу. Прозорої сірості. Дощем Небо торкається Землі. Дощ – це таїна. Особливо навесні, коли природа готується забуяти зеленню. 

Дощ – це музика. Увесь світ довкола стає музикою. Дощ – це струни величезної арфи. І хто ж на ній грає?

Сірий, колір сталевих очей лютого. Місяця на порозі весни.

Колір леза меча. Колір лат давніх лицарів.

Колір ртуті. Елемента, ім’я якому – Меркурій.

Колір риб, що плавають десь у глибинах.

Барви розбурханого моря у похмурий день, коли небо дивиться у штормові води і відображається у них. Коли хвилі б’ють об скелі, а вітер несе дрібні краплини, торкаючись шкіри.

Колір крил чайок, що ширяють над хвилями.

Колір казок дитинства. Сірий Вовк….

Голос споконвічних колискових. «Ой ти, коте сірий, вимети нам сіни…»

Колір волосся сивого. Посрібленого. Хто жив добрим життям – матиме добру старість.

Сірий… Згадую  «No i cóż dalej, szary człowieku» із «Сліз речей» Андрія Содомори. “Ну і що ж далі, сірий чоловіче?”, – так говорила Валентина Корнилівна з архіву, де він працював у молодості. І скільки тепла у тому «szary człowieku»…

Сірий. Згадую Ґандальфа Сірого із «Володаря перснів» Толкіна.

Сірий. Колір мишей та слонів із далеких Африки чи Індії. В індуїзмі, до речі, є слоноголовий бог Ґанеша. І їздить він на миші.

Колір павутиння. Народи хопі та навахо, що в Америці, вірили у Жінку-Павука, яка висновує з себе павутину світових законів і явищ. Усе, про що вона подумає, з’являється на світ. Жінка-Павук тримає нитки, що з’єднують світ смертних зі світом богів. Її справжнє ім’я вимовляють лише на священних церемоніях. Про це пише Енн Шен у «Жінках з легенд і міфів».

А що про сірий скажете ви?