Із сорока семи років життя двадцять чотири він провів у кріпацтві, десять – на засланні. Тринадцять років волі, частина з яких пройшла під наглядом поліції. Напрочуд обдарований від природи – як письменник, художник, мав неабиякі музичні здібності й чудово співав українські пісні. Шанував історію та археологію, в останні роки життя навіть займався фотографією.
В Кобзареві було щось сократичне – і радість буття, і гіркоту він пив повними ковтками. Мав веселу вдачу, любив з приятелями пожартувати, шанобливо ставився до жінок. Дивував сучасників неабияким хистом до навчання й тим, як легко опановував нові живописні техніки.
Вдача Шевченка була складною і мінливою. Сучасники поета відзначали його надзвичайну чесність і прямоту, яка із недругами доходила до різкості. Як писала Варвара Рєпніна: «Його не можна було не любити; для тих, хто по-справжньому любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до збайдужіння».
Наприкінці навчання у Петербурзькій художній Академії (1843) Шевченко їде в Україну як поет і художник. Він – бажаний гість у панських садибах і селянських хатинах. Близькі друзі дивувалися, як може Шевченко витрачати час на щось пусте – розмови зі звичайними людьми. Замість того, щоб творити, він відвідував бешкетні зібрання «мочиморд», бавився з дітьми, яких дуже любив. А якось вже після заслання, під час перебування в Україні Шевченко купив на базарі силу-силенну ласощів – і все роздав дітям. Потім привіз ще й віз яблук, груш, пряників та бубликів для сільської малечі.
Прагнення до справедливості привело митця до Кирило-Мефодіївського братства, першої української таємної політичної організації (квітень, 1846). Там він читає свої «возмутітєльние вірші». А вже через рік, у квітні 1847-го, на дніпровській переправі поета заарештовують.
Навіть під час затримання Шевченко не втрачає бадьорості. У відповідь на слова знайомого жандармського офіцера з Петербурга: «Ось, Тарас Григорович, як вирветесь ви звідси, то-то заспіває ваша муза», поет іронізує: «Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза».
На допитах Тарас відмовляється зректись своїх поглядів і не виказує нікого з братчиків. Його звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», тому що з ними «могли посміятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати як окремій державі» (витяг із доповіді Миколі І).
Участь поета в діяльності братства не була доведена, проте, порівняно з іншими братчиками, покарання було найсуворішим. Його відправляють на заслання – рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.
Шляхетність та аристократизм духу Шевченка особливо виразно проявились у важких і часто нелюдських умовах заслання. Цим він приваблював до себе, і тому завжди поряд знаходилися люди, які намагалися допомогти. Його приймали «у найвищих колах губернської знаті».
Поет був жаданим гостем і в казахських юртах. Залишилися прості й наївні спогади чабана із Мангишлака: «Він дуже мудрий і дуже сміливий, він не боїться навіть ояза (начальника повіту)… Для нього всі люди – це люди; бідні й багаті, казахи і росіяни – всі для нього рівні. Всі дуже поважають Таразі за розум і сміливість».
В Новопетрівському укріпленні Шевченко з великим успіхом бере участь в аматорських спектаклях. А коли після вистави станцював українського тропака, то «від криків bis та аплодисментів ледве казарма не розвалилась». Після офіцерської вечері підполковник Маєвський підійшов до поета, цокнувся з ним келихом і промовив: «Багато тебе, Тарас Григорович, обдарував бог: і поет то ти, і живописець, і скульптор, та ще й, як виявляється, актор… Жаль, голубчик мій, одного, що не дарував тобі щастя!.. Проте, бог же не без милості, а козак не без щастя!»
Поетичні твори під час заслання митець записував в захалявні книжечки, зроблені з цигаркового паперу. В них вірші були вписані «настільки щільно, що ніхто, крім нього, не міг би розібрати його письмо».
Про полегшення долі поета весь час клопотали друзі. Тільки після смерті імператора Миколи І клопотання увінчались успіхом. Амністія Шевченкові була підписана у квітні 1857-го, а до Новопетрівського форту наказ про звільнення прийшов лише в липні. Перед звільненням Шевченко занотував: «Досвід, кажуть, – це наш найкращий учитель. Та гіркий досвід пройшов повз мене невидимкою. Мені здається, що я точнісінько той самий, який був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре. Принаймні так мені здається. І я від усього серця дякую моєму всемогутньому Творцеві за те, що Він не дозволив жахливому досвіду торкнутись своїми залізними кігтями моїх переконань, моїх по-дитячому світлих вірувань».
У Петербурзі поета зустрічали друзі, земляки та шанувальники його таланту. Донька президента Академії мистецтв, художника, графа Федора Толстого, який доклав величезних зусиль як для звільнення Шевченка, так і для його працевлаштування в альма-матер, згадувала: «Батько… поїхав зустрічати його…, а ми дома схвильовано чекали… Т.Гр. увійшов до зали. Середнього зросту,… з густою бородою, з добрими, повними сліз очима, він розкрив нам свої обійми. Всі ми були сповнені такої світлої, такої щемкої радості… а він міг тільки повторювати: “Серденьки мої, други мої!” – й міцно притискав нас до свого серця… Попри все зло, всі несправедливості, які він зазнав у своєму багатостраждальному житті, віра в людей і добро не згасла… Він багато разів говорив нам: “Я тепер щасливий, що всім і все простив. За все, що я переніс, я тепер винагороджений”».
Поет став популярним і «модним», як жартував Костомаров: «Його тепер Петербург не зна де й посадовить та чим і частувать». У ньому вбачали не тільки митця, а й мученика. В його честь влаштовувались вечори та обіди. Проте попри численні запрошення на прийоми і літературні читання, він наполегливо займається гравюрою, омріяною на засланні. В цьому мистецтві Шевченко досягає величезних успіхів – йому дають звання академіка.
Художній дар і поетичний талант Шевченка – ніби дві сторони цілісного світосприйняття. Через малярство він милувався світом, вважав, що «живлющим і дивним є вплив краси на душу людини», а через поезію закликав людей, щоб жили по совісті і згідно з моральними законами.
За 10 днів до смерті на пробному відбитку офорта автопортрета Шевченко пише вірш-розмову із музою «Чи не покинуть нам, небого», сповнену іронії та легкої зажури. Це була ніби лебедина пісня на два голоси – поетичний і художній:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
1861
Література:
- Біографія Т.Г. Шевченка за спогадами сучасників, 1958.
- Спогади про Тараса Шевченка, 1982
- Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, 1962
- Ушкалов Л. Моя Шевченківська енциклопедія. Із досвіду самопізнання, 2019
- Ушкалов Л. Шевченко від А до Я, 2017
- Шевченко Т.Г. Щоденник, 2014.
- Шевченко Т. Г. Зібрання творів у 6 т., 2003