Сталкер. Побачення із зоною

за фільмом «Сталкер» Андрія Тарковського

 «Кого ж мені вести туди?» –  у глибокому розпачі запитує Сталкер, лежачи на ліжку і відчуваючи душевний біль після останньої мандрівки в Зону. У кімнату, де здійснюються найпотаємніші мрії, його супутники не ввійшли. Сталкер вів їх небезпечними шляхами, на межі життя і смерті…  Злякалися? Засумнівалися? А можливо, не було що сказати у кімнаті, яка здійснює найзаповітніше? У кінострічці «Сталкер» Андрій Тарковський піднімає численні філософські питання. Це – фільм-сповідь, фільм-містерія, а його герої живуть, можливо, і всередині нас.

За сюжетом фільму, внаслідок падіння метеориту неподалік від міста, де живуть головні герої,  утворилася Зона. Назва міста невідома, як і імена головних героїв, – є Сталкер, Письменник, Вчений і кілька додаткових персонажів. У Зоні з’явилася кімната, де здійснюються найсокровенніші бажання, але шлях до неї сповнений пасток і смертельних небезпек. 

Сталкер – провідник і Вчитель, в Зоні він вдома. Він знає, як рухатися у Зоні і використовує не розум, а інтуїцію: кидає гайку, замотану у довгий шмат білої тканини, і йде за нею. Наче робить хід конем, тому що прямим шляхом  іти не можна. Зійдеш убік – загибель, порушиш закони – теж.  

Письменник і Вчений ідуть за Сталкером до заповітної кімнати. Що змусило їх вирушити у подорож: надія, науковий інтерес, лихий намір?.. Можливо, вони й самі не до кінця усвідомлюють мету цієї мандрівки. Водночас в Зону обидва герої входять, налаштовані скептично. Їм так і кортить навмисне порушити її закони, піти без провідника, кинути виклик Зоні. І там, де інші вже загинули б, він чомусь залишаються живі. 

Сталкер дивується і говорить, що таке рідко буває, що Зона пропустила їх! Мовляв, вона бачить їхню справжню природу, інакше б зупинила… Але герої фільму сприймають його слова як звичайне пустослів’я і, втомлені, ідуть далі. 

Сталкер не має права заходити у кімнату і загадувати бажання для себе, інакше зрадить своєму покликанню. Його вчитель Дикобраз порушив обітницю, увійшов – і за якийсь час загинув після повернення додому. І квіти, які витоптав Дикобраз у Зоні, знову квітнуть, але вже не пахнуть. Призначення Сталкера – вести інших, служити і допомагати їм віднаходити надію та щастя.

Щастя моє, свобода моя, гідність – все тут. Адже я приводжу сюди таких же, як я – нещасних, замучених. Їм немає на що більше сподіватися, а я можу – розумієте? Я можу їм допомогти! Ніхто не може, а я… можу! І від щастя плакати готовий… Нічого не хочу більше, – Сталкер. 

Зона – це особливий часопростір, в якому кожний, хто входить, зустрічається із самим собою. По дорозі до кімнати подорожні ведуть діалоги і внутрішні монологи. Вони наче зазирають всередину себе, де бачать достойні речі і ті, що потребують переосмислення і виправлення. Але Вченому і Письменнику дуже важко побороти сумніви, важко побороти самих себе. Більше того, в кінці шляху вони звинувачують Сталкера в корисних намірах і вигадках! Так, наче товстий шар практичного розуму, суджень та емоцій закрив їхні серця, зробив глухими і черствими.  Вони проходять через останнє випробування у тунелі М’ясорубки, опиняються перед дверима заповітної кімнати, яка ось-ось здійснить їхні сокровенні мрії і… не входять. Повертаються назад.

Нехай здійсниться те, що задумано. Нехай вони повірять. І нехай посміються над своїми пристрастями. Адже те, що вони називають пристрастю, насправді – не душевна енергія, а лиш тертя між душею і зовнішнім світом. А головне – нехай повірять в себе… Коли дерево росте, воно ніжне і гнучке, а коли воно сухе і жорстке, воно помирає. Черствість і сила –  супутники смерті, гнучкість і слабкість свідчать про свіжість буття. Тому що зачерствіло, те не переможе, –  монолог Сталкера.

Зона – це символ внутрішнього життя. Сталкер – той, хто веде до суті, до «сакральної кімнати», найважливішого всередині нас. Науковий скептицизм і прагматизм Вченого, популізм і постійне невдоволення Письменника –  те, що позбавлене суті; для них недоступне щастя, про яке говорить Сталкер, бракує наповненості життям та мрією. Вчений і Письменник живуть, працюють, але не мають відчуття, що відбулися. Вони зрозуміли, що не можуть відкрити кімнату, що певні речі їм зараз недоступні. Як мінімум, добре, що вони це усвідомили.

Тарковський знімає «Сталкера» за мотивами книги «Пікнік на узбіччі» братів Стругацьких. У книзі фінал відрізняється від фіналу фільму: Редрік наближається до кімнати, намагається сформулювати найзаповітнішу мрію… І раптом розуміє, що всі його бажання – для себе чи сім’ї – тут не годяться, щось не те. У душі Редріка точиться сильна внутрішня боротьба і, зрештою, відбувається поворот. Він іде у кімнату і проговорює глибоко від серця:

Господи, та де ж слова, думки мої де?.. Я не маю слів, мене не навчили слів, я не вмію думати… Витягни з мене сам, чого ж я хочу, — адже не може бути, щоб я хотів поганого!.. Хай горить воно все ясним вогнем, я ж нічого не можу придумати, крім оцих його слів — щастя для всіх задарма, і нехай ніхто не піде обділений.

У фільмі Сталкер і його супутники повертаються у місто, в очах усіх героїв прочитується туга і глибокі роздуми. Сталкеру боляче і він говорить дружині: “І ще називають себе інтелігентами. Ці письменники! Вчені! Вони ж не вірять ні в що. У них же орган цей, яким вірять, атрофувався! За непотрібністю! Ти ж бачила їх, у них очі порожні. Адже вони щохвилини думають про те, щоб не продешевити, щоб продати себе подорожче! Кого ж мені водити туди? А найстрашніше, що не потрібно це нікому. І нікому не потрібна ця кімната». Отже, людина відмовляється від найголовнішого, від найкращого в собі, метафізичного. 

Андрій Тарковський говорив, що у цьому фільмі він хотів показати трагедію людини, яка у «наскрізь прагматичному світі хоче змусити когось у щось повірити», що це стрічка про «перемогу матеріалізму». Водночас Сталкер, за словами Тарковського, – це образ ідеаліста і Дон Кіхота. Самотнього, але так потрібного світові зараз. І тому фільм закінчується епізодом, сповненим надії: донька Сталкера телепатично рухає предмети по столу і наче натякає глядачеві, що таїна завжди поряд, не лише в Зоні. Та й Учений і Письменник після повернення додому вже не ті – у їхніх душах щось зрушилось:

«Мені важливо утвердити в цьому фільмі те суто людське, нерозчинне, неподільне, що кристалізується в душі кожного і є його цінністю. Адже попри те, що ззовні герої, здавалося б, терплять фіаско, насправді, кожен з них знаходить щось неоціненно важливіше: віру, відчуття в собі найголовнішого. Це найголовніше живе в кожній людині.»
Андрій Тарковський.