Танець життя

Танець – це універсальна мова, яка виходить за межі простору та часу; це спосіб вираження почуттів, які неможливо передати словами. Хоча форми танцю різняться поміж культурами, незмінними залишаються прагнення справжнього танцюриста усвідомити та втілити принципи краси, гармонії та грації за допомогою руху та форми, спонукаючи глядачів у такий спосіб пережити і віднайти саме ці ідеї-образи, приховані всередині кожної людини. Заняття танцями потребує прояву слухових, зорових та кінестетичних здібностей, що полягають не лише в умінні майстерно володіти своїм тілом, але й у естетичному чутті, розумінні простору та інтуїтивній здатності відчувати ритм. Можливо, саме ця здатність поступово об’єднувати різні елементи в єдину художню форму надає танцю унікальну спроможність – поєднувати протилежності. Із власного досвіду професійної артистки балету та слухачки курсу філософії я зазирнула в можливості танцю, аби розкрити основний життєвий принцип – гармонії можна досягти лише тоді, коли ми здатні знайти точку єднання між, здавалося б, протилежними принципами.

І в запаморочливих піруетах балерини, і в динамічній роботі ніг танцівниці бгаратанатьям – в основі всіх танців лежить рух. А втім, найбільше вражає відчуття спокою та стійкості, яке випромінює танцюрист навіть у розпалі найбільш несамовитого руху. Цікаво, що ця динаміка стає можливою лише завдяки сильному центру тіла. Саме розвинені м’язи живота дозволяють танцюристу зберігати рівновагу та контроль під час швидкого ритму. І якраз здатність зосередитись на непорушному «центрі», виконуючи нескінченну послідовність швидких поворотів, надає спрямованості та стійкості. Те ж саме відбувається у нашому повсякденному житті – наша здатність до зосередження, незважаючи на зовнішній хаос, залежить від нашої спроможності знаходити внутрішній спокій; у безперервному танці життя ми повинні визначати власний ритм, а не бути підвладними зовнішньому шуму. 

Більше того, танцюрист ніколи не стоїть на місці, адже навіть непорушна поза у всіх танцювальних формах передбачає непомітні, але чіткі рухи – як от тримати рівну поставу, витягнути шию, або ж стати в напіввиворітну (першу) позицію ніг – відчуття життя та енергії постійно присутнє. Оскільки життя – це невпинний рух, прагнути жити відповідно до життєвих принципів означає, що постійна потреба у відпочинку від цього руху, бажання хоча б на мить натиснути на «паузу» певним чином означає призупинитись і протистояти природному ритму життя. 

Сила та м’язова система тіла часто вважаються основою для вправності та спритності танцюриста. Вони дозволяють виконати високий стрибок у повітрі, або навпаки, глибоке присідання максимально близько до поверхні. Проте без гнучкості сила сама по собі може нашкодити танцюристу. Справжня сила далеко не така жорстка і нерухома, можливо, вона більше схожа на воду, яка пробивається крізь найтвердіші породи, а завдяки своїй плинності та пристосуванню здатна подолати будь-яку перешкоду на своєму шляху. Саме це поєднання внутрішньої сили та зовнішньої м’якості виражає танцюрист. Дивлячись на наше життя, часто можна спостерігати тенденцію до вираження цих якостей у зворотному порядку. Ми можемо приховати та захистити свою внутрішню м’якість, свою сором’язливість чи невпевненість у собі за зовнішньою стіною агресивності та безсердечності, замість того, щоб створити сильний та непорушний центр, який може забезпечити більшу гнучкість та пристосованість до вирішення проблем, з якими ми стикаємося в житті. 

Дисципліна – ще один ключовий принцип, співзвучний танцю. Зокрема дотримання точності, постійне повторення та дисципліна, якої особливо вимагає класичне мистецтво, часто слугують фактором, що відштовхує танцюристів-початківців. Проте саме дисципліна і невпинне повторення дозволяють митцю опанувати основи, подолати власні фізичні та психічні обмеження, аби розкрити свій справжній потенціал. Тоді болісні відчуття у м’язах танцюриста або стерті до крові пальці ніг стають незначними, бо лише завдяки своїй наполегливості, танцюристи можуть долучитись до чогось, що стоїть вище за власне Я. Так само у нашому повсякденному житті: аби позбутись власних обмежень, потрібно наполегливо розвивати в собі дисципліну, а не уникати її.

 Володіти лише технікою недостатньо, щоб здивувати аудиторію. Сила танцю виникає зі здатності танцюриста знайти найсильніші ідеї і стати провідником, щоб поділитися ними з глядачем. Як філософ-початківець, я усвідомлюю, що мета сценічного мистецтва – не показати фізичну майстерність, але дозволити глядачам стати частиною гармонії життя. Наприклад, в індійських танцях танцюрист прагне стати Богом, Богинею або Прообразом (Ідеєю) у момент виступу, і завдяки цьому глядачам пропонується доторкнутись до божественного в собі.

Отже, танцюрист повинен одночасно сприймати і втілювати, не роблячи різниці між цими поняттями. У природі ми бачимо, що кожна жива істота одночасно приймає і віддає, виконуючи свою роль. Таким чином, ми можемо знаходити натхнення у своєму власному житті, усвідомлюючи, що поняття «давати» та «отримувати» насправді далеко не протилежні, а лежать в одних площинах.

Тоді танець може дозволити як виконавцю, так і глядачеві на мить побачити справжню природу реальності – єдине життя з численними суперечностями на поверхні та непорушністю в центрі безперервного руху. Якщо ми щодня прагнемо відчути єдність всередині уявної багатогранності життя, кожен із нас може стати танцюристом, налаштованим до ритму життя.

Переклад: Ганна Шевчук (ред. Лілія Харун)