Він повільно сідає на дах. Як я довго чекав і хотів. Міг бути інший, напевне, птах. Але це найкращий з усіх птахів. Хай ще трохи залишиться тут. Знаком із неба. На мить. Я боюся, що він полетить. Я не знаю його маршрут. Як довго ми йшли цим шляхом. Як наважувались. Як світили. Крокували повільно за птахом, і він віддавав нам сили. Його пташиним ім'ям брели спекою і снігами. Сказали своїм серцям: спіть сьогодні спокійним снами. Як нам бути без його крил? Як берегтись від ножів і отрути? Коли все перетвориться в пил, як нам наважитись? Як нам бути? Птаху наших часів, Радість у тебе між пір'я. Ми лякаємося голосів завтрашнього надвечір'я. Але ти говорив про час, як про найважливіше у мові. Що це місто – всередині нас. Що ця пам'ять – у нашій крові. Що немає кінця трамваям, як немає кінця боротьбі. Що ми, як і час, минаєм, але несемо цей час в собі. Якщо ти, відлетівши у небо, у нас битимешся крильми, це найкраще, що коли-небудь може бути з такими, як ми. Хай над головами лісів завжди буде вітер і ти. Птаху наших часів. Лети.
Переможець конкурсу поезії та есе «Наважитися бути». 2 місце у номінації «поезія»