«Він повільно сідає на дах…»

Він повільно сідає на дах.
 Як я довго чекав і хотів.
 Міг бути інший, напевне, птах.
 Але це найкращий з усіх птахів.
 
 Хай ще трохи залишиться тут.
 Знаком із неба. На мить.
 Я боюся, що він полетить.
 Я не знаю його маршрут.
 
 Як довго ми йшли цим шляхом.
 Як наважувались. Як світили.
 Крокували повільно за птахом,
 і він віддавав нам сили.
 
 Його пташиним ім'ям
 брели спекою і снігами.
 Сказали своїм серцям:
 спіть сьогодні спокійним снами.
 
 Як нам бути без його крил?
 Як берегтись від ножів і отрути?
 Коли все перетвориться в пил,
 як нам наважитись? Як нам бути?
  
 Птаху наших часів,
 Радість у тебе між пір'я.
 Ми лякаємося голосів
 завтрашнього надвечір'я.
 
 Але ти говорив про час,
 як про найважливіше у мові.
 Що це місто – всередині нас.
 Що ця пам'ять –  у нашій крові.
 
 Що немає кінця трамваям,
 як немає кінця боротьбі.
 Що ми, як і час, минаєм,
 але несемо цей час в собі.
 
 Якщо ти, відлетівши у небо,
 у нас битимешся крильми,
 це найкраще, що коли-небудь
 може бути з такими, як ми.
 
 Хай над головами лісів
 завжди буде вітер і ти.
 Птаху наших часів.
 Лети.

Переможець конкурсу поезії та есе «Наважитися бути». 2 місце у номінації «поезія»