Приглушуй звуки мої, уповільнюй тіні, – Іду по кромці днів, як по білій піні, Де хвиля знов накотилась холодно й сліпо в ноги – Іду одна, а насправді ж – отак, як і многі. Мабуть, таки я затиснута геть у дрібних коліщатах – Не можу видихнути, ані скрикнути, ні мовчати, – Боюсь – ввійти, наче клин, у глухі – бо останні – пази І впертись пальцями у потріскану стелю часу. Та, кажуть, там, де на споді – стеля, назовні – вічність, І час – безмірний, тому і спокій його величний, І не боятись – то значить – бути від нього вільним, Ловити хвилю його і дихати терпко сіллю. І поки вся ця земля обертає свої широти – Є час у себе спитати прямо: «Насправді хто ти?» І все життя – це лише єдина коротка фраза, Якій бракує не те, що віку, – безмежжя часу.
Переможець конкурсу поезії та есе «Наважитися бути». 3 місце у номінації «поезія»