Приглушуй звуки мої, уповільнюй тіні

Приглушуй звуки мої, уповільнюй тіні, –
 Іду по кромці днів, як по білій піні,
 Де хвиля знов накотилась холодно й сліпо в ноги –
 Іду одна, а насправді ж – отак, як і многі.
 Мабуть, таки я затиснута геть у дрібних коліщатах –
 Не можу видихнути, ані скрикнути, ні мовчати, –
 Боюсь – ввійти, наче клин, у глухі – бо останні – пази
 І впертись пальцями у потріскану стелю часу.
 Та, кажуть, там, де на споді – стеля, назовні – вічність,
 І час – безмірний, тому і спокій його величний,
 І не боятись – то значить – бути від нього вільним,
 Ловити хвилю його і дихати терпко сіллю.
 І поки вся ця земля обертає свої широти –
 Є час у себе спитати прямо: «Насправді хто ти?»
 І все життя – це лише єдина коротка фраза,
 Якій бракує не те, що віку, – безмежжя часу.

Переможець конкурсу поезії та есе «Наважитися бути». 3 місце у номінації «поезія»