Афіни 2440 років тому. Молодий аристократ Алківіад сповнений амбіцій і от-от розпочне політичну кар’єру. Невдовзі він виступить на народних зборах із порадами щодо воєнної стратегії Афін у відносинах із Персією та іншими державами.
Саме в той час могла відбутися його розмова з Сократом – славетним афінським філософом і вчителем, яку ми спостерігаємо, читаючи діалог Платона «Алківіад І». Через кілька століть цей діалог стане своєрідним вступом до платонівської філософії. У ньому Сократ роз’яснює загадкову, але ключову для того, хто прагне мудрості та готовий працювати над собою, пораду «Пізнай самого себе».
Ці слова стають актуальними для Алківіада після того, як той усвідомлює: він лише вважає, що знає, куди скеровувати афінський народ, а насправді цього бачення не має. До того ж Сократ, знаючи про намір молодого аристократа показати себе у війні з персами, докладно розказує про виховання перських царевичів, яке значно краще за Алківіадове: «Коли їм виповнюється двічі по сім років, діти переходять під опіку царських вихователів, як їх називають: ними є чотири обрані знатні перси старшого віку, яких вважають наймудрішими, найчеснішими, найрозважливішими і найвідважнішими»[1]. Тож хоч яким знатним, гарним та амбіційним не був би Алківіад, це йому не допоможе перемогти персів. Та Сократ має що йому порадити: «Отож, чудовий друже, послухай мене і дельфійське пророцтво: “пізнай самого себе”, бо … нічого немає такого, чим їх можемо перевершити, окрім наполегливості та уміння. Якщо ти не здобудеш цього, то не здобудеш визнання ані серед греків, ані серед варварів»[2]. А далі він це дельфійське пророцтво коментує.
Міркуючи, Сократ ставить питання: пізнавати себе ‒ це пізнавати що? Своє тіло? Своє майно? Та виявляє, що це означає пізнавати свою душу, адже людина ‒ це душа, яка користується тілом, а не навпаки: «…ми домовилися, що людина є тим, що керує тілом… то, гадаю, що людина є нічим іншим, як душею»[3].
І як же пізнати себе як душу? Щоби хоч трохи прояснити це, Сократ використовує метафору душі як ока: «Якби нашому окові, наче людині, цей вираз говорив “побач самого себе”, то як мали б ми розуміти цю настанову? Чи ж не так, що окові треба було б дивитися на щось таке, дивлячись на що, воно бачило б само себе?»[4]. Іншими словами, треба знайти дзеркало! Бо якщо у фізичному дзеркалі можна побачити своє тіло, то, можливо, існує й дзеркало, в якому можна побачити душу? Що може стати таким дзеркалом? У фізичного ока є частина, якою воно може бачити ‒ зіниця. Сократ називає її найкращою частиною ока, бо саме вона забезпечує зір, заради якого око й існує. Іншими словами, зіниця ‒ це суть ока. Саме себе око може побачити, наприклад, в оці іншої людини, саме у зіниці. Тобто око може бачити себе у подібному собі, а саме – в найкращій його частині, у його суті. Так само, говорить Сократ, і душа може побачити себе у душі іншої людини, а саме – в найкращій її частині: «А якщо, друже Алківіаде, душа наміриться пізнати себе, ‒ то чи повинна вона дивитися у саму душу, а насамперед ‒ у те її місце, в якому міститься чеснота душі, тобто мудрість?»[5]. За словами Сократа й Алківіада, ця частина має божественну природу, тож другий спосіб пізнавати себе ‒ це дивитися на богів. І в богах ми навіть чіткіше можемо себе побачити, бо «як бувають дзеркала ясніші, чистіші та яскравіші, аніж відображення в окові, то так само й бог є чистішим і яскравішим, аніж краща частина нашої душі»[6].
бл. 460 до н.е
Око може дивитися на руку, може дивитися на підлогу. І постійно при цьому буде щось пізнавати. Але чи буде воно при цьому пізнавати й бачити себе? Тут, видається, загадка й розгадка самопізнання. Хто вглядається в божественну частину душі іншої людини, хто споглядає образи богів, найкраще бачить себе.
Алківіад може себе пізнати, звернувши зір своєї душі в душу Сократа. Він може побачити себе у друзях – у найкращому в них. Він може узріти свій справжній образ, споглядаючи образи богів, які ретельно витесували афінські майстри у скульптурах.
Ця розмова завершується обіцянкою Алківіада не залишатися невігласом і дбати про свою душу, й надією Сократа на те, що майбутній полководець виявиться сильнішим і буде в змозі подолати спокуси розбещеного афінського суспільства.
«Алківіад навчається у Сократа», 1776р., Франсуа-Андре Венсан, Музей Фабра
Та історичний Алківіад таким не став. Бажаючи швидкої слави, він керувався своєю вигодою, змінював табори, за які воював, і цим на віки набув неслави як зрадник Афін. Платон про це знав, коли писав свій діалог, бо на той час Алківіад уже помер. Чому ж тоді великий майстер діалогу зберігає в тисячоліттях цю розмову, яка, можна сказати, була марною? Чи не для того, можливо, щоби люди побачили: ми маємо шанс, ми можемо розкрити себе для себе, розкрити справжню суть речей і завдяки цьому прожити життя мудріше, але правда і в тому, що не обов’язково ми цей шанс використовуємо. Наша історія життя може мати і безславний кінець, якщо ми, як Алківіад, у важливих виборах спокушаємося на швидкі результати заради своєї вигоди. Сократ же показує інший шлях ‒ складніший і на перший погляд не такий яскравий, але, схоже, тільки він веде до справжнього розквіту й успіху людини ‒ шлях самопізнання.
[1] Діалог «Алківіад» у перекладі П.Содомори, [121ε]
[2] Діалог «Алківіад» у перекладі П.Содомори, [124α-β]
[3] Діалог «Алківіад» у перекладі П.Содомори, [130γ]
[4] Діалог «Алківіад» у перекладі П.Содомори, [132δ]