Одна з найвідоміших робіт Аристотеля – це «Нікомахова етика», названа так на честь його сина Нікомаха, який редагував її. Цікаво, що жодна з праць давньогрецького філософа, які дійшли до наших днів, не була написана безпосередньо ним. Всі твори Аристотеля – це компіляції його нотаток до лекцій, які збирали та видавали його учні. Цим часто пояснюють сухий стиль їх викладу. Цей стиль, який разюче контрастує з його
«Діалогами» (на жаль, також втраченими), Цицерон описував як «золотий
потік красномовства».

«Етику» можна вважати політичним твором, оскільки на початку Аристотель стверджує, що для якісного виконання своїх обов’язків політик має знати, що таке душа людини та що є благом для неї. Цікаво, чи багато сучасних політиків про це розмірковують? В цьому полягає одна з переваг вивчення праць класичної філософії: твори давніх мудреців відкривають нам інший погляд на речі, що часто виходить за межі своєї епохи та залишається актуальним і в наші часи.

Згідно з Аристотелем, в нас співіснують три типи душі, а саме: рослинна душа – нераціональна та інстинктивна, що опікується лише нашим життєзабезпеченням та фізичним розвитком; тваринна душа, яка пізнає світ за допомогою емоцій та відчуттів; і, врешті, раціональна душа, що є насправді людською частиною в людині. Раціональна душа прагне розуміння та тяжіє до правильного життя.

Розмірковуючи про те, що ж для людини є благо, Аристотель визнає, що існує багато благ, і вони можуть бути абсолютно різними залежно від темперамента людини та обставин, в яких вона перебуває. Наприклад, бідняку найвищим благом здається багатство, тим часом як хворий прагне міцного здоров’я і в ньому вбачає найвище благо. Та є таке благо, якого прагнуть всі без винятку люди, незалежно від зовнішніх умов життя, й таким благом є щастя.

Поняття людського щастя має бути пов’язане із притаманною саме людині властивістю – розумом. Тож щастя полягає у діяльності, яка узгоджена з розумом: в доброчесних вчинках і в спогляданні, чи то в глибокому роздумі. За будь-яких часів та за будь-яких обставин ми можемо практикувати чесноти та осмислювати життя.

Мабуть, чи не найбільшим «відкриттям» Аристотеля у цій сфері є його майже математичне визначення чесноти (що у перекладі з давньогрецької означає «досконалість»). Це завжди середина, чи то «середнє», між двома крайнощами, одна з яких – надмірність, а інша – нестача. Розглянемо на прикладі: хоробрість – це сере-
дина між нерозумною бравадою та боягузтвом. Більше того, міра чесноти завжди має бути виваженою: не занадто багато та не занадто мало; у підхожий час, стосовно належної людини або речі, із доречним мотивом та у правильній формі. Таким чином, діяти доброчесно це не лише означає «бути добрим». Це означає стати майстром у мистецтві життя. Досягти цього настільки ж непросто, як влучити в яблучко при стрільбі з лука; при цьому вести себе негідно настільки ж легко, як схибити. Як бачимо, Аристотель у більшості випадків закликає нас обирати складні шляхи та не збочувати на легкі стежинки задоволення.

Добра новина в тому, що чесноти можна набувати. Ми не приречені проживати все життя із тим багажем, котрий отримали при народженні. Вони можуть бути розвинуті дотриманням простого принципу – «практика веде до досконалості». Аристотель викладав це так: «Ми стаємо справедливими, коли вчиняємо справедливо, стриманими – коли поводимо себе стримано, сміливими – коли діємо сміливо». Все ж не варто очікувати негайних результатів, а краще ставитися до набуття чеснот, як до практики тривалістю в життя.

Щодо практики споглядання (яку Аристотель називає другим ключем до щастя), то тут ідеться про необхідність роздумів, окрім здійснення добрих вчинків. Нам слід розмірковувати про події нашого життя та про життєві шляхи інших людей, про історію, про політику, про природу Всесвіту… Ця діяльність також збагачує життя людини та веде до ясного та справді людського щастя, котре допомагає нам краще долати негаразди.

Цим Аристотель довершує коло аргументів і знову повертається до політики. Тепер, – каже він, – коли ми знаємо, що таке людина і що є для неї благом, ми можемо визначити, який тип політичної системи найкраще обрати для загального добробуту. Цю тему Аристотель розвиває у продовженні своєї праці – трактаті «Політика».