Зірки у вимірі Краси

У червні 1889 році Вінсент Ван Гог напише своєму брату Тео у листі: Я, як і раніше, потребую, – дозволю собі це слово, – релігії. Тому я вийшов з дому вночі і почав малювати зірки»*. У лікарні Сен Поль він створить один зі своїх шедеврів – «Зоряну ніч». Ця робота стане найвідомішою в світі картиною з зображенням зірок і візитівкою митця. 

З давніх-давен люди малювали зірки на стелях сакральних споруд, які втілювали собою модель Всесвіту. Давньоєгипетські гробниці, візантійські храми, готичні собори – зірки-символи там були як поклик і нагадування про існування іншого світу, світу богів, який ми не бачимо, але відчуваємо.  Вони зображувалися схематично, створюючи орнамент, який втілював ідею космічного ритму, всесвітньої впорядкованості. Споглядаючи стелю у храмі, людина могла відчути, що вона знаходиться під захистом божественних законів.

З ХІХ століття світ накриває потужна хвиля десакралізації. Індустріалізація, технічний прогрес, позитивізм і прагматизм призводять до вигнання метафізики. Людина втрачає духовну гідність бо зневірена, що здатна подолати свої природні інстинкти і вийти за межі природної обумовленості. Зірка як символ набуває нових значень і опиняється в нових контекстах. «Стати зіркою» означатиме «досягти найбільших успіхів у публічному просторі».

Саме у цей буремний час тема зірок тихо, але яскраво входить у світ мистецтва. Першим живописним гімном зорям стала картина Жана-Франсуа Мілле «Зоряна ніч», написана у 1850 році. Ця невелика картина, яка зараз зберігається у художній галереї Єльського університету, не така відома, як «Зоряна ніч» Ван Гога, але саме з неї починається тема зоряного неба в живописі нового часу. 

Мілле увійшов у мистецтво як співець краси сільських пейзажів і простих людей.  1849 року вони разом з Шарлем-Емілем Жаком залишають Париж – місто богемного свята і мистецької спільноти, і приєднуються до Теодора Руссо у Барбізоні, містечку неподалік від Парижу, біля лісу Фонтенбло. Так утворюється барбізонська школа живопису. Це було товариство художників, які прагнули віддалитися від гамору і метушні міста. Їхня невелика спільнота мешкала у сільських будинках, мала дуже простий побут. Своєю майстернею вони зробили природу. Перші імпресіоністи відвідуватимуть барбізонців і надихатимуться їхньою творчістю, навчатимуться свіжому пленерному диханню у живописі. 

Мілле писав братові з Барбізону: «Якби ти тільки знав, яка гарна ніч… спокій і велич її настільки приголомшливі, що я відчуваю себе переповненим почуттями». 

Якщо подивитися на картину Мілле «Зоряна ніч», то начебто все просто. Сільська дорога з поодинокими деревами на узбіччі, яка йде за небокрай, на обрії самотній силует візка, що розчиняється у сутінках, – та все це лише тло, на якому розгортається головна подія – зіркова містерія Неба. При погляді на картину Мілле пригадуються рядки з  «Зоряного неба» Лесі Українки:

Он зоря покотилась, – то гірка

Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слізьми над нами.

Як тремтить теє світло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промінням річ та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

І німа для нас книга одвічна…

Нічна тераса кафе, 1888, Вінсент ван Гог, Музей Креллер-Мюллер, Оттерло, Нідерланди

Ван Гог вважав Мілле своїм вчителем і одним з найважливіших і найвпливовіших художників сучасності та говорив, що його роботи відрізняються від робіт «витончених художників» (академістів) як «молитва або гарний вірш від ораторської тиради». Він помітить цю здатність Мілле наповнювати полотна глибокими внутрішніми переживаннями, наділеними майже сакральним змістом, і буде прагнути саме цього у власній творчості. «Мистецтво є чимось таким, що твориться не лише руками людини, а ще чимось, що струменить із джерела, прихованого у нашій душі… “Нехай світло твоє сяє людям” – ось що я вважаю обов’язком кожного художника». 

До теми зірок Ван Гог підходить поступово багато разів, здається, що він готувався до цього естетичного відкриття. У 1888 році з Арля він пише: «Зоряне небо – те, що я хотів би спробувати написати, так само, як вдень я спробую написати зелений луг у зірках кульбаб. Як же, однак, цього досягти, якщо я не наважуюсь працювати вдома і з уяви? […] Очевидно, що малювання зоряного неба не полягає у нанесенні білих точок на темно-синє тло». 

Того ж року весною в Арлі Ван Гог створить свою першу ніч – «Терасу кафе вночі», де намагатиметься передати розсіяне світло гасових ламп, при якому в місті ще можна бачити зірки. До того часу ніч писали лише в майстернях, митець наважиться робити це на пленері вночі. Вінсент визнає, що робити це важко, часом складно оцінити колір, але він був захоплений красою ночі. Він писатиме братові: «Ніч набагато живіша і багатша барвами, аніж день». Особливим є те, що при написанні картини художник не використовував чорну фарбу, і проте, йому вдалося майстерно зобразити нічне небо і незвичайне сяйво зірок. Ніч відкривалася йому фіолетовим, синім, зеленим, але «немає синього без жовтого і жовтогарячого»… Ніч являла йому єдність, гармонію протилежностей. Досліджуючи ніч через поєднання кольорів, вдивляючись у її пітьму, він починав по-справжньому її бачити. Так дивиться художник – розглядаючи звичайні, очевидні речі, він помічає неочевидне і відкриває нам.

«Але коли ж я нарешті напишу зоряне небо, картину, що незмінно мене цікавить?» Арль, друга половина червня 1888 року.

У червні з’явиться «Зоряна ніч над Роною» в тонах «жовтих, рожевих, зелених, лазурових та блакитних, як незабудки». Полотно знов зображує нічний Арль, але тепер зірки на небі вступають у діалог з відблисками ліхтарів у річці. Вдало вибране положення, обране Ван Гогом для «Зоряної ночі над Роною», дозволило йому захопити момент перетворення яскравого світла ліхтарів Арля у тьмяне мерехтіння синіх вод Рони. На передньому плані закохана пара прогулюється берегом річки.

«Зоряна ніч над Роною», 1888, Вінсент ван Гог, Музей д’Орсе, Париж

Всі розмови, не скінчені тут на землі,

десь кінчалися там, між зірками.

Проти вічності неба були ми малі,

але небо схилялось над нами.

Ніч без тінів і світло без проміння хвиль…

Все було і далеко, й близенько.

І сіяли нам зорі за тисячі миль,

і між нами світили низенько.

Нам не раз крізь волосся світила зоря,

мов горицвіт у темному листі,

наче ми, перепливши небесні моря,

заквітчалися в краплі сріблисті.

Леся Українка. Свята ніч

«Зоряна ніч», 1889, Вінсент ван Гог, Музей сучасного мистецтва, Нью-Йорк, США

1889 року, знаходячись у клініці Сен Поль, Вінсент, якого мучила душевна сакральна туга і безсоння, у передсвітанковий час дивився на небо і місто з вікна своєї палати і побачив свою «Зоряну ніч». Дехто каже, що ця картина є доказом божевілля Ван Гога, вказуючи на надзвичайно експресивні мазки, наче так проявляється неврівноважений стан, нервова напруга. Подивімось уважно. Що ми бачимо? Маленьке місто у низині, яке живе своїм маленьким життям, і ось, на передньому плані, спалахує, наче полум’я, кипарис. Він не зелений, як звичайне дерево, він вогняно-коричневий, лінії цілком відтворюють його полум’яний характер. Вінсент вважав, що  лінії і пропорції кипарисів прекрасні як єгипетські обеліски: це земля, яка прагне у височінь, земля, що проростає в небо. А небо неймовірно близько! Навмисне збільшені зірки, величезні вогняні кулі – створюють відчуття обертання у бездонних глибинах Всесвіту. Спіральні завитки світла проносяться небом, створюючи образ Галактики. Півмісяць випромінює стільки світла, що більше схожий на сонце. Небо, зорі, місяць, весь Всесвіт рухається у єдиному хвилеподібному ритмі.

Це ода гармонії неба і землі, ода єдності, яку неможливо здолати нічим мізерним, тимчасовим, тьмяним. І навіть коли всі люди сплять, у Всесвіті триває величний танок Життя. 

Картина написана не спонтанно. В ній присутня гармонійна композиція. Горизонтальний нестримний рух врівноважений вертикаллю кипариса, яскравість жовтого – глибиною синього і вагою коричневого. Ван Гог не був хворим, коли писав, у творчості він опановував себе. І ця картина – не доказ хвороби, а доказ боротьби людини за себе, це пошук опори у Небі, в зірках і в творчості. 

«Чи закінчується все зі смертю, чи немає після неї ще чогось? Може, для художника попрощатися з життям зовсім не найважче? Мені, звісно, про все це нічого не відомо, але щоразу, коли я бачу зірки, починаю мріяти так само мимовільно, як я мрію, дивлячись на чорні точки, якими на географічній карті позначені міста та села. Чому, запитую я себе, світлі точки на небосхилі мають бути менш доступними для нас, ніж чорні точки на карті Франції? Подібно до того, як нас везе поїзд, коли ми їдемо в Руан чи Тараскон, смерть відносить нас до зірок. Втім, у цьому міркуванні безперечно лише одне: поки ми живемо, ми не можемо вирушити до зірки, так само як померши, не можемо сісти в поїзд. Цілком імовірно, що холера, сифіліс, сухоти, рак – не що інше, як небесні засоби пересування, що грають таку ж роль, як і пароплави, омнібуси та поїзди на землі. А природна смерть від старості рівнозначна пішому способу пересування». 

1890 року Вінсент Ван Гог стрімко вирушив до своєї зірки. 

Художник Едвард Мунк, найбільш відомий картиною «Крик», у 1922 році розпочне своєрідний діалог з Ван Гогом серією картин «Зоряна ніч». Як і у Мілле та  Ван Гога, його душа прагнутиме «сакральної високості», яка так не шанувалася у ХІХ-ХХ столітях. Здається, погляд на зірки був рятівним для них. Цим поглядом пізніше рятуватиметься і Віктор Франкл у концтаборі, згадуючи, який неймовірний підтримуючий вплив мало на нього споглядання неба на заході, на світанку, вночі. 

Зоряна ніч, 1922, Едвард Мунк, Музей Мунка, Осло, Норвегія

Якщо Ван Гог зобразив зоряну ніч літа палкого півдня, то у Мунка ми бачимо зимову ніч, норвезьке холодне небо. Картина Вінсента нас зігріває жовтим, а Мунка – охолоджує зеленим. У Вінсента – космічна ніч жвава, танцююча, а у Едварда – тиха, споглядальна, у Ван Гога місто спить, у Мунка – освітлене, воно діє вночі. Якщо у ван Гога – це усвідомлення близькості Неба, то у Мунка – його далечини. 

У Мунка на картині є ще одна особливість. Він малює зоряне небо з ґанку свого будинку, і ми разом з ним стоїмо на цьому ґанку. А ефект створюється, наче він запрошує нас у човен і відправляє безмежними сніговими просторами у зоряний космос. 

І якщо обирати для цієї подорожі музичний супровід, то звучатиме «Стелла Маріс» Бориса Гребенщикова на основі середньовічного хоралу.

У 1936 році румунський релігієзнавець Мірча Еліаде напише свою знакову роботу «Священне і мирське». Там будуть такі рядки: «…достатньо простого споглядання зоряного неба, щоб виник релігійний досвід. Небо виглядає безмежним, трансцендентним. Порівняно з нікчемно малою людиною і її навколишнім світом Небо за самою своєю природою є зовсім інше. Трансцендентність розкривається через просте усвідомлення нескінченної висоти. Вищі, недоступні людині царини, зоряні сфери, набувають влади трансцендентного, абсолютної реальності, Вічності».

Досліджуючи релігійний досвід людства всього світу і різних часів, Мірча Еліаде робить висновок, що все ж таки повної десакралізації світу не відбувається ніколи. Бо людина за своєю природою є «релігійною», homo religiosus, і прагне жити у світі, сповненому буття, високих смислів, і просто не здатна жити без Неба. В часи, коли знецінюється сакральні почуття, естетичні почуття починають набувати релігійного значення. Мистецтво починає заповнювати ті прогалини, де раніше була релігія.

Сьогодні ми так само, як і тисячі років тому, не бачимо іншого світу поза зірками, хоча і здійснюємо польоти на Марс. Але чи відчуваємо його, як ті майстри, що охайно наносили орнамент – зірка за зіркою – на стелю храму?

За словами Ван Гога художники є «ланками єдиного ланцюга», мета яких – нагадувати людині про її справжню природу, ворушити тугу за Небом, за «Високістю». Мілле, Ван Гог, Мунк, а потім ще Чюрльоніс, Марк Шагал, Реріх, Смірнов-Русецький є прикладом цього ланцюга. 

Ніл Деграсс Тайсон, сучасний американський астрофізик, у своїй промові  про наукові відкриття на фестивалі наук у 2013 році, зробить цікаве зауваження: «Наукові відкриття не стають мейнстрімом, доки художник їх не переосмислить. У 1880-1900 роки численні відкриття були опубліковані, почалася нова ера космічних досліджень. Картина Ван Гога стала межею нової ери». Чому? Вперше космічне небо стало центральним об’єктом, вартим уваги, і, найголовніше, зображувалося не реальне небо, як ми його бачимо, а відчуття Ван Гогом космосу. «Чим більше людей буде відчувати Всесвіт (як на картинах Мілле, Ван Гога, Мунка), тим краще буде всім нам». Чому? Почуття пробуджують не утилітарне відношення до світу, коли ми бачимо в ньому не лише користь, але й красу, а через красу цінність. Так, красою світ врятується.

«Усвідомте існування зірок та нескінченність простору, і тоді життя наповниться світлом». Вінсент Ван Гог

*тут і далі переклад з російської, джерело:

Винсент Ван Гог. Письма к брату Тео. – Издательский Дом «Азбука-классика», 2007.

Винсент Ван Гог. Письма к друзьям. – Издательский Дом «Азбука-классика», 2008.