Міст між культурами. З історії перекладів буддійських текстів

Багато хто з нас чув анекдот:
І що люди бачать в тому Карузо? Звичайний спів.

Ви були на концерті Карузо?
Ні, але був мій сусід і мені наспівав
.

Коли мова йде про переклад, особливо складних текстів, а тим більше – філософських і духовних, ми часто можемо згадати цю історію: начебто результат має бути такої ж глибини і краси, як і оригінал. Але здійснити це на практиці виходить у нечисельних геніїв, які доклали багато часу і зусиль. Але традиція буддизму пам’ятає багатьох подвижників, які віддали життя, майно і сили аби слова Татхагати були доступні учневі і читачеві, котрий став на шлях Дгарми, а головне, щоб не стали тим «наспіваним», що втратило і сенс, і форму.

Що таке переклад? Це будування мосту між народами. У 1963 році було впроваджено Хартію перекладачів, адже людство як єдина система потребувало розуміння, діалогу між культурами. Цей визначний документ має кілька основних положень, ось декілька з них:
• переклад повинен точно передавати думку і форму оригіналу – це моральний і юридичний обов’язок перекладача;
• через перекладений текст читач має відчути атмосферу і внутрішній сенс твору;
• перекладач має добре володіти обома мовами, а також дуже добре знати предмет, про який йдеться в перекладі.
Філософія перекладу має багато умов, але сенс, думка і форма оригіналу – це те, без чого будь-який найпростіший текст стає хаотичним скупченням слів, які нічого не передають.
Тексти духовної традиції, як правило, пов’язані з певними мовами, які символічні і мають багато прочитань. В буддизмі це санскрит, китайська, тибетська. Але чому три і такі різні?
Принц Сіддгартха Шакьямуні зростав серед людей, що говорили якоюсь з арійських мов. Шлях Дгарми, шлях звільнення від сансаричного існування, вперше обирали арійці, чиєю священною мовою був санскрит. Учні Будди склали збірки священних переказів про його життя, але найголовніше – записали сутри – повчання, без яких неможливо ані практикувати, ані філософувати, ані зростати духовно.
Тому коли буддизм почав свій поступ по світу, перше, з чим стикнулися вчителі й учні на цьому шляху – це нерозуміння слів Просвітленого, а ще гірше – поверхневе, часткове, помилкове розуміння. Так викривлювалися або знецінювалися найсуттєвіші засади вчення, подальше зростання стало неможливим.
Саме на цьому тлі народжується рух людей, які взяли на себе місію: донести слова Будди до людей інших культур і запобігти викривленням священних текстів. Перекладачі і редактори – це яскрава сторінка в історії трьох великих культур – індійської, тибетської і китайської. Зберіглася давньокитайська збірка «Гао Сен Жуань» (Життєопис достойних монахів), яка дає біографії видатних китайських буддійських діячів, серед яких кілька десятків перекладачів. Вони залишили по собі спадок, достойний найбільшої поваги від читацької аудиторії.
Наша історична розвідка торкнеться двох перекладачів, яким доля дарувала карколомні пригоди і випробування. Їхня самозреченість, мудрість душі і талант дозволили залишити послідовникам тексти, без яких традиція Сходу і Заходу була б набагато бідніша сьогодні.

Парфянський принц Ши-гао


Перший, про кого йтиме розповідь, був царевичем держави, яку давно змели вихори історії. Його ім’я – Ань Ши-гао – відоме за китайськими літописами. Парфія, трон якої він мав успадкувати, була могутнім царством, що наслідувало традиції давньої еліністичної держави Селевків, але за покликом серця син царя поступається троном і вирішує поглиблено вивчати Абхідхарму. Про нього писали: «Він вивчив Дхьяна-сутру, повністю осягнувши її таємний сенс». А далі він вирішує розповсюджувати Дгарму і йде з проповіддю в інші держави. Важко сказати скільки держав саме він обійшов, але нарешті в 148 році опиняється в китайській державі Хань.
Для Хань цей час був кризовим, він супроводжувався низкою політичних заколотів і змін, але водночас там народжується потужне джерело буддійської духовності і культури. Поодинокі паростки вчення стають міцнішими і укріплюються вчителями-буддистами, які приходять
з держав, що давно обрали Дгарму. Імператор і його оточення дуже зацікавлені шляхом Будди
і сприяють його розповсюдженню серед шляхетних ханьців, а також серед простолюдинів, для яких ця духовна традиція була новою. На цьому тлі величезного значення набувають тексти, бо Китай – це цивілізація книг.
Про надзвичайні здібності Ань Ши-гао в Парфії ходили легенди. Розповідали, що дитиною він розумів навіть мову птахів. В тексті «Гао сен чжуань» можна прочитати: «Ані в канонах інших країн, ані в науках про Сім зірок і П’ять елементів, ані у мистецтві лікування, навіть у розпізнанні мови птахів та звірів не було для нього нічого неосяжного». Китайська мова також піддалася йому – вже за декілька років він досконало оволодів нею. Це знадобилося для перекладу 179 сутр – саме таке число називає Фэй Чжан/Чан-фан (597 р.). Про сутри Ши-гао пишуть: «Сенс їх ясний і зрозумілий, стиль дуже простий. Переклади ґрунтовні, але не квітчасті, невигадливі, але не грубі. Читати їх – справа захоплююча, вона не втомлює. Ши-гао пізнав сутність у всіх її формах, пізнав, що карма має багато дивних проявлень і подолати її не може ніхто».
Нам залишається тільки уявляти, наскільки складною і титанічною була ця праця, адже і сьогодні китайська мова вважається однією з найважчих у світі. А в часи, коли не було ані словників, ані підручників, та й лінгвістики як науки не було, взяти на себе відповідальність за передання найскладніших філософських текстів – це без перебільшень можна назвати подвигом.
Біограф видатних перекладачів Хуей Цзяо наголошує: роль Ши-гао була надзвичайно великою. Він пише: «Люди країни Індія назвали свої письмена «небесними письменами», а мову своєї країни – «небесною мовою». Але і вимовою, і способом проявлення почуттів ця мова сильно відрізняється від китайської. До і після Ши-гао перекладачі вносили у переклади багато хибного і зайвого. Переклади Ши-гао перевершують решту. Достославний Дао-ань вважає, що Ши-гао доносить до нас голос Будди, говорить устами Довершеного. З покоління в покоління мудрі і доброчесні мужі складають йому хвалу і тужать про нього».
Особливим стилем і заслугою Ань Ши-гао ми можемо вважати те, що він, як людина інтуїтивна, відчув китайську, її сутність і скористався традиційними термінами даоських філософів для того, щоб мова буддійської класики стала зрозумілою, більше того, аби буддійська філософія набула практичного значення. Перекладач корис­тується універсальним принципом «ге і», який означає «віднайти сенс».

Кумараджива зі Східного Туркестану


Друга особа, про яку ми згадаємо, також має високе походження і надзвичайно яскраву й багату на події біографію. Мова йде про Кумарадживу (Цзюмолоши), який навіть в сучасному Китаї вважається духовним вчителем і вшановується. Народився він у батьків, які обрали шлях Дгарми найголовнішим призначенням свого життя. Батько його Кумараяна, був із шляхетної кашмірської родини в Північній Індії. В юності він відмовся від політичної влади і обрав шлях монаха-брахмачарьї. Він був прибічником Тхеравади – шляху найстаріших і, як водилося в ті часи серед аскетів, мандрував різними країнами. У Східному Туркестані існувала низка буддійських держав, і князівство Куча очолював праведний царь, який, познайомившись із Кумараяною, запропонував йому стати духовним наставником своєї країни. У царя була сестра Джива, яка відмовлялася від усіх шлюбних пропозицій і була схильна до чернечого життя й буддійської науки, вона вирізнялася високою ерудицією і надзвичайною пам’яттю. Побачивши новоприбульця, вона отримала розуміння, що він має бути її чоловіком і наслідки цього союзу будуть надзвичайними. Молоді побралися, у них народилося двоє дітей, а коли синові царівни Кумарадживі виповнилося сім років, вона разом з ним йде до монастиря і решту життя присвячує духовному шляху.
Кумараджива з раннього дитинства був надзвичайно обдарованим, і вчення Дгарми давалося йому як нікому. Вже в підлітковому віці він стає визнаним знавцем буддійської філософії Тхеравади, але ключова подія його життя відбувається, коли йому близько 12 років. Вони з матінкою приходять в Кашгар. Там знавець махаянської філософії шуньявади (пустотності) Сурьясома стає головним вчителем юнака, який в 20 років дає обітницю монаха. Грунтовне вивчення головних засад Махаяни на основі творів Нагарджуни і Арьядеви завершується врученням Лотосової сутри і настановою: вчитель просить Кумарадживу нести цей священний текст далі на схід. Аскет стає вчителем в державах Куча і Аксу, з часом його проповіді стають відомими по усіх усюдах. Навіть в Китаї астрологи виголошують пророцтво: «Над небосхилом в чужих володіннях з’явилася зірка. Це означає, що там з’явився мудрець великої доброчесності і він увійде у межі Серединного царства».
Благочестива держава, освічені вчителі, розвинені наука і мистецтво, благодатний і родючий Східний Туркестан – ніхто не очікує негод і горя. Але доля вирішує інакше, і для держави Куча, інших держав цього краю та їхніх мешканців настають часи випробування. Порівняно маленьке князівство має могутніх сусідів – держави Китаю, який переживає свою кризу, але все ж таки має військову силу і войовничі наміри.
У 388 році Кучу завойовано армією полководця Люй Гуана, який згодом стає правителем своєї проголошеної держави. Кумарадживу, який для того часу має досить поважний вік – йому за 40 – взято в полон. Невігласи-військові знають, що перед ними видатний духовний вчитель, але все одно піддають його тортурам і знущанням. Насамкінець його змушують порушити обітницю ченця і одружитися.
Все ж таки вчений заслуговує на повагу царя і його оточення. Правитель Люй Гуан, а згодом його сини роблять Кумарадживу своїм радником. Але полон є полон, і духовна та інтелектуальна самотність стають постійними супутниками філософа на довгі тринадцять років.
Що може зробити беззахисна і беззбройна людина, віддана на волю тих, хто не розуміє цінності знань і не прагне бути людяним? Дві речі, які добре описав сучасний філософ і лого­терапевт Віктор Франкл: вона може подбати про тих, хто поруч, і намагатися віднайти власні сенси. Кумараджива, користуючись своїми енциклопедичними знаннями, дає чимало добрих порад володарям держави. А власне собі він дає буддійську практику і досконале вивчення нової мови. Мови ворога. Роки поруч з носіями китайської і намагання, хоча й невдале, передати їм учення Махаяни, дали Кумарадживі унікальну практику, адже він, як вчитель, практикувався в китайській мові саме для пояснення сутр і коментарів до них. Згадаймо: для його батьків рідними були санскрит і тохарська – мови принципово інші, – і тим складнішою стає задача.
Доля сувора, але справедлива, і 401 року, коли час вже забрав життя і Люй Гуана, і його синів, а їхню державу переміг освічений і культурний правитель Яо Син, Кумарадживу запрошено в Чаньань – столицю держави.
Наступні роки стали Золотою Добою буддійських перекладів китайською мовою, і осяяна ця доба була зіркою Кумарадживи. Крім того, що він стає духовним наставником держави і сам Яо Син потребує його слів, перекладач знаходить купу невпорядкованих неповних, викривлених канонічних сутр. Правитель дає йому як учнів і помічників за одними відомостями вісімсот, за іншими – три тисячи освічених ченців, які згодом утворюють школу буддійського перекладу найвищого ґатунку. Отож-бо, обдарований вундеркінд з даром пророцтва став керівником і організатором духовної і культурної інституції, якої до того часу у давньої і величної Китайської цивілізації не було.
Метод, який ця школа використовувала, зветься «метод підбору сенсу», а також брались до уваги звучання слів, краса і плавність мови. Це дало можливість максимально наблизити китайські тексти до санскритського оригіналу. Перекладали здебільшого тексти Праджняпараміти – сутри довершеної мудрості, що є особливо священними для буддистів Махаяни, торкнулися також і шастр – пояснювальних коментарів до канонічних текстів, яких доти не було в Китаї –
за деякими відомостями кількість текстів сягала 300. А найголовнішим перекладом була Алмазна сутра – текст, що стане опорою чань-буддизму, який згодом розвинеться як особлива субкультура, властива китайському шляху.
Мости духовних вчень будуються, коли є той канал, що спрямує живильну воду однієї мовної культури в канал, збудований іншою, і великої вдячності достойні ті, хто створює ці можливості попри всі негоди і шторми історії.

Використана література:

  1. Хуэй-цзяо. Гао сэн чжуань, пер. с кит. Ермаков М.Е.
  2. Янгутов Л.Е. Традиции Праджняпарамиты
    в Китае.
  3. Дюмулен Г. Кумараджива и школа Срединного пути.