Ренесанс тяжіє до ідеальної форми, що виражає одвічні ідеї. У мистецтво повертаються античні пропорції, золотий перетин, використовується перспектива; твори наповнюються символами й метафорами, що потребують тлумачення та філософського осмислення. На зміну ренесансу приходить новий стиль мистецтва: бароко вривається у простір встановленої гармонії та прагне вийти за межі, розірвати коло усталених канонів, показати складність і багатоманітність світу. Це стан творчої та смислової напруги та постійного пошуку.
Бароко динамічне, химерне, майстерно поєднує світське і сакральне, життя і смерть. Саме слово «бароко» (фр.) означає «перлина неправильної форми». Перлини різні, але всі вони природно прекрасні й коштовні.
В Україні барокова доба охоплює 17 та 18 століття – час розквіту літератури, архітектури, музики, живопису, театру. Як впізнати барокові елементи у мистецьких творах? Яким був світогляд тогочасних митців?

Зміни та рух

Людина бароко потребує руху, мандрівок, змін. Це період великих географічних відкриттів, прокладання шляхів до нових земель, завоювань. Час сміливості, авантюрності й трагічної напруги, загострення конфлікту між бажаним і дійсним, мрією та зусиллями, які необхідно докласти для втілення мрії. Людина перебуває у стані внутрішньої кризи і шукає точки опертя.
На що опертися у часи змін? На саму себе і речі, непідвладні часу.
Подивіться скульптури Пінзеля. Досить часто обличчя персонажів виражають збентеження, зумовлене моментом вибору чи проживанням трагічної ситуації. Ми вже майже не побачимо того благородного спокою, витонченості та гармонії, що були властиві ренесансу.
В архітектурі з’являється багато кривих ліній, овальних, округлих форм, негострих кутів. Природу іноді зумисне зображають в неестетичних рисах. Бароко – це рух, який супроводжується динамікою та змінами.

Поєднання протилежного

Барокова людина, зазвичай, релігійна, хоча може вести цілком світський спосіб життя. Поєднання мирського та сакрального, християнства та «язичництва» (античності), високого та низького – типова риса бароко.
Наприклад, у п’єсах на біблійну тематику з’являються інтермедії – короткі жартівливі сцени з повсякденного життя, не пов’язані з сюжетом основного твору. У поетичних текстах Пресвята Діва постає в образі богині Діани, а Богдана Хмельницького порівнюють з античним героєм:

Щедрий душею Богдан, що Марс його виховав грізний,
Волю жадану приніс, шляхту прокляту розбив,
…
Благословенний Богдан, що ляха, мов лютого звіра,
І приручив, і провчив, славний герой, наш Ахіл1.

Мистецтво Середньовіччя шукає Бога, мистецтво Ренесансу возвеличує людину і ставить її в центр світу (антропоцентризм), а бароко об’єднує елементи Середньовіччя та Ренесансу. Духовний пошук і внутрішнє життя, подекуди й аскетичне, поєднуються із культом сильної особистості.
Можливо, зіштовхування та об’єднання протилежних на позір речей народжує ту іскру, що дає нове осмислення усталеному і здатність глибше побачити суть?

Химерність і декоративність

Декоративність барокових творів подекуди дивує. Поет Іоан Величковський писав вірші, надаючи їм форму серця, яйця, зірки, місяця, чаші… Автор грає з читачем, загострює увагу на формі, відчуває повну свободу працювати з її розмаїттям на відміну від канонів попередніх століть. Поет каже: прочитай мій вірш-лабіринт і поміркуй, яке слово в ньому заховане? А розгадкою стає… ім’я та прізвище автора!
Людина бароко стверджує: «Я є, і я маю, що вам сказати». Цінні не лише ідеї, а й той, хто їх передає. Митець ніби промовляє: ось мій герб, мій твір, храм, який я збудував, моя печатка.
Іноді може здатися, що у творах форма переважає над змістом і метою є декоративність. Але це не так. Бароко вчить бачити цілісно форму та ідеї, вчитуватися і вдивлятися у мистецький твір.

Усвідомлення минущості

Швидкоплинність життя – одна із ключових ідей епохи бароко. Життя, ніби пісок, збігає дуже швидко. Смерть – вінець і підсумок земних зусиль. Барокова людина живе з відчуттям memento mori (з лат. «пам’ятай про смерть»). Усвідомлення того, що смерть близько, дає можливість цінувати людей та звичні речі. Митці висміюють прив’язання до речей, які так чи інакше забере смерть: до багатства, їжі, влади, слави… Бароко робить смерть частиною життя:

Знаю, що смерть, як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона,
Байдуже смерті, мужик то чи цар,
Все пожере, як солому пожар,
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, чия совість, як чистий кришталь.2

Іоан Величковський жартує із читачем і каже, що зрозуміє природу смерті, коли його вже не стане. Тому він радить допитливим дізнатися в нього про смерть, коли він вже знатиме відповідь:

Що єст смерть, питаєш мя? Єсли би-м знав, уже
був би мертвим. Гди умру, прийди в тот час, друже.

Життя як театр

Подібно до того, як актор змінює ролі, людина носить різні маски. Вона грає ролі, до яких звикає, а поза масками прихована справжня індивідуальність: те, що глибоко всередині, сутність, яка не залежить від віку, здоров’я, сімейного та соціального статусу. Бароко ставить питання: що в нашому житті маска, роль, декорація, а що є справжнім?
Саме в цю епоху активно формується український театр. Однією з перших п’єс вважається драма невідомого автора «Про Олексія, чоловіка Божого», створена у 1673 році. Драматичні тексти писали Феофан Прокопович, Григорій Кониський, Дмитро Туптало. В Києво-Могилянській Академії народилася традиція щороку ставити вистави, для чого спеціально писали п’єси, а акторами були самі студенти.

Важливість розуму

Дослідник барокової культури Ігор Ісіченко пише, що автор барокового твору неодмінно виявляє себе як учена людина, котра вивчає наукові та історичні факти, добре обізнана в античних та біблійних сюжетах, міфо­логії, символізмі, володіє кількома мовами. Розум цінується як те, що виділяє людину з-поміж інших живих істот. Завдяки розуму можливе пізнання світу і самого себе, управління державою, підтримування порядку.

Розум в житті головне, а все інше гине безслідно,
Смерть забирає його, а таланти великі безсмертні.
Розум правдивий і світлий досліджує вміло природу,
Істину з надр недоступних Ереба на світ він виводить,
Ратні полки у бою і поході тримає в порядку,
Безліч він справ розглядає, керує народами світу.3

Розквіт української культури

Письменник і літературознавець Леонід Ушкалов писав: «Я глибоко переконаний у тому, що епоха бароко була часом розквіту української поезії». Ця думка справедлива і для інших видів мистецтва. У 17–18 століттях з’являються нові жанри в музиці та літературі, будуються храми та навчальні заклади у стилі козацького чи мазепинського бароко. Собор Софії Київської зазнає перебудови: колись строгий і лаконічний середньовічний храм стає пишно декорованою будівлею із зеленими куполами (нині візитна картка України).
Постать філософа і письменника Григорія Сковороди увінчує культурно-історичну добу бароко. За влучними словами історика літератури Дмитра Чижевського, завдяки Сковороді бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям. Це останній великий письменник епохи.
В кінці 18 століття бароко заступають нові стилі, але його ідеї продовжують жити. Хтозна, чи не проживаємо ми період «необароко» зараз, коли історичні події змінюються швидше, ніж ми встигаємо адаптуватися; коли ми частіше замислюємось над швидкоплинністю життя і тим, що насправді цінне; коли спадають маски, за якими – справжня людина? Це та людина, що перебуває у моменті вибору і внутрішньої боротьби, здатна на глибокі почуття і співстраждання, людина, яка шукає точки опертя і прагне гідно зіграти свою життєву роль.

---

1. Невідомий автор, «Вірш Богдану Хмельницькому», 1729 р.
2. Г. Сковорода, «Всякому місту – звичай і права».
3. Митрофан Довгалевський, «Панегірик Анні Іванівні», 1736–37рр.