Гадаю, не помилюся, коли скажу, що вчення Сковороди ще від шкільної лави у більшості
українців асоціюється насамперед з «ідеєю сродної праці». З нею любомудр входить просто у серце українського школяра й одразу стає добрим другом, вдячним порадником. Адже батьки/вчителі апелюють до гіркого обов’язку: роби, що мусиш! А Григорій Савич до бажання, солодкого наче мед: роби, що любиш!!! І вмить розвантажує те, чим вони роками вантажили, готуючи своїх чад до «серйозних» професій. Тобто тих, які в житті забезпечать «надійний шматок хліба».

Вивчення його філософії мимоволі перетворюється на сеанс профорієнтації. Уроки стають дискусійними клубами, де з’ясовується що ліпше: «кайфувати» надголодь чи нудьгуючи жирувати? Звісно, в тих суперечках істина так і не виходить із тіні й профорієнтація сходить до профанації. Адже обидві альтернативи диспутантів не влаштовують, а знайти поміж них «золоту середину» чомусь не вдається. Тим часом многотрудні школярські будні затягають у свій напружений ритм. Треба вчити домашні завдання, готуватись до іспитів, треба, треба і треба… Тож усе оте «сковородинство», як правило, так і лишається наївною баєчкою, дитячою забаганкою, «забутою мелодією для флейти», яку певний чиновник, політик чи бізнесмен соромливо ховає в шухляді робочого столу…

Причину цього status quo нині модно називати когнітивним дисонансом: у поняття «сродної праці» Сковорода вкладав зовсім інший сенс, аніж той, який там відчитує побутова свідомість. Вживаючи «любити», «бажати», «хотіти» та інші модальні дієслова стосовно професії, що позує на роль покликання, учні мають на увазі те саме відчуття, з яким люблять-бажають-хочуть розважатися: грати в улюблені ігри, читати цікаві книжки, дивитися кінофільми, сидіти у соц­мережах… Вони мають на увазі зацікавлення-прив’язаність-залежність на рівні емоційному, неглибокому, вже хоча б тому, що заняття, перелічені щойно, подобаються усім…

Звичайно, емоції теж, але тільки як постачальники пропозицій на запит певного глибинного відчуття; чогось, що ніби знаєш, відколи себе пам’ятаєш. Те відчуття – немов камертон, яким визвучуєш; мов прообраз, яким вивіряєш; наче первісна матриця, що приймає або не прий­має хоч, здавалось, так любиш-бажаєш-­хочеш того чи сього.

Проблема не в тім, щоб вибрати, а в тім, щоби упізнати. У сродності нема конкурентів – вона єдина, індивідуальна, тільки твоя. Та водночас вона є частиною цілості світу, створеного за планом Творця. Ідентифікуючи себе зі своєю частиною, людина підтримує «живий і невсипущий рух всієї машини» Божого Промислу. Сродність – наче розетка, через яку вмикаєшся в трансцендентну енергомережу, мов зерно, яке кожен має в серці апріорі, ще до народження, і яке проростає не само від себе, але тільки на ґрунті «божественної природи», беручи з неї творчу снагу. В тій природі потрібне є неважким, а важке непотрібним, тому обов’язок і бажання перестають суперечити одне одному, натомість зливаються в незбагненний для декого оксиморон. Людина стає зобов’язаною перед бажанням – тим, найглибшим, первісним, сродним, від Бога… Причаститись Божою цілістю – то стати щасливим (с-частливим). Осягнути «істинне щастя в житті» – головна мета сковородинської філософії.

Її «фірмові» візитівки: себепізнання, кордоцентризм («філософія серця») – лише кроки на шляху до цього надзавдання. Адже пізнати себе – то пізнати своє серце; пізнати серце – то пізнати, яку сродність засіяно в нім; пізнати сродність – то здобути можливість жити за сродністю, а отже, стати щасливим. Ясна річ, без останнього, практичного, пункту вся теоретична підготовка не матиме жодного сенсу, тео­рія щас­тя без практики – все одно, що заочне кохання. Експресія сковородинських трактатів спонукає читача до негайної дії, аби переконатись, що це все – не пусті «благі наміри». Сам бо вважав, що «в усіх науках та мистецтвах плодом є правильна практика» і «учив, як жив, а жив, як учив», ставши предтечею новочасного екзистенціалізму, поширених нині езотеричних практик, які прагнуть пробудити в людині її внутрішню життєву енергію, ну, а далі та сама вже підкаже що потрібно робити.

Тобто маємо парадокс: жити за Сковородою – то йти не його, а своїм шляхом; пізнавати Сковороду – то насправді пізнавати себе; виховувати по-сковородинськи – то не вкладати людині ззовні якісь правильні істини, а буквально ви-ховувати – захищати від зовнішнього втручання потенціал, закладений усередині. «Яблуню не вчи родити яблука: вже сама природа її навчила. Огороди тільки її від свиней, обріж вовчці, очисти від гусені, відверни спрямовану на корінь її урину…» – і вона зародить «сама»! Ти – тільки асистуватимеш у цьому Божественному Саду. Звісно, за умови, що на самому початку адекватно пізнав-ідентифікував у яблуні – яблуню, в груші – грушу й не намагаєшся защепити «грушки на вербах» … Насолода від участі в акті цього таїнства – блаженство творчості. Це відчуття перевершує огром дрібних задоволень, про які повсякчас нашіптують з бур’янів змії спокус. Сродна праця – це творча праця, й тільки така єднає нас із Творцем, адже творив людину за своєю подобою.

У сучасних перекладах Сковороди «сродність» часом фігурує як «спорідненість», «природженість». Перекладачів можна зрозуміти: ці варіанти відповідають нормам літературної української мови, натомість сковородинський інваріант комп’ютер уперто підводить червоною лінією. Однак вслухаймось у «внутрішню форму слова» (за сковородинцем О. Потебнею). «Спорідненість» передбачає сурядний зв’язок: споріднені душі, споріднені покликання чи професії. Тобто споріднені між собою – по горизонталі, вшир, ще й пo-ріднені вже по тому, як народилися. Тим часом «сродність» виходить по вертикалі, з глибини серця, куди її зерно заклав Той, Кого навряд чи коректно вважати рівноправним партнером. Причому цей розподіл ролей відбувається ще до народження людини: спершу дух – відтак його втілення, а тому і «природженість» – термін, адекватний хіба для фізичних процесів та явищ. Так, це «за правилом», але ж у кожного правила є виняток. Поготів, коли він – ексклюзивний, візитково сковородинськии термін…

Зі своїми ідеями, незабутньою флейтою й Біблією в припорошілих саквах Сковорода обійшов і Гетьманщину, й Слобожанщину – пів-України, і скрізь йому були раді. Його відвідини вважалися добрим знаком, Божою милістю; у світлицях висіли його портрети; ще за життя цей «мандро-ваний філософ» (за Д. Багалієм) став «символом мудрості української землі» (за В. Шевчуком), а по смерті чим далі, тим більш зрозуміло, що він «стоїть у центрі української духовної історії», яка «все, як зачарована, повертається до сковородинства» (за Д. Чижевським)…

Коли цитують вікопомну сковородинську епітафію «Світ ловив мене, та не впіймав», мають на увазі, в кращому випадку, втеклого від реального світу анахорета, «загублену» в часі та просторі українську людину (за М. Шлемкевичем), а в гіршому – «блудного Сковороду», байдужого до болючих проблем України і таки «пійманого» у сіті «царської мови» (за І. Малковичем). Що казати, і Т. Шевченко нарікав на «українського Діогена» за ту lingua mixta (мовну мішанку) й шкодував, що той не писав народною мовою; і «гарячому» П. Кулішеві допікало «шкварчання» Сковороди… Однак у природі все відбувається поступово. Аби зерно проросло, слід спершу Його засіяти й розпушити ґрунт. Творчість І. Котляревського, як і весь ембріональний («дошевченківський») період нової української літератури, зачиналися в силовому полі сковородинства. Вчення любомудра виявилося напрочуд суголосним своєму часові, а у вимірі вічності – «частоті» українського серця.

Приміром, «Наталка Полтавка», яка є «не чим іншим, як варіацією на тему “Убогого Жайворонка” Сковороди» (за А. Ушкаловим). Протагоніст сковородинської притчі Жайворонок застерігає антагоніста Тетервака, аби той не пропав у сітях світової марноти. Жайворонок – пташка ранкова, що будить людей від духовного сну («Прокинувшись, побачили славу Його» – ранній трактат любомудра), до того ж, він зветься Сабаш («від сирського слова саба або сава, тобто мир, спокій, тиша»), тобто це Григорій Савич «персоною власною». Тетервак же уособлює загалом українців («Бо ж усю Малоросію Великоросія називає тетерваками»), глухих до сковородинства. Аж піймавшися в сіті й вирвавшись ледь живим, Тетервак вирішує «зненавидіти глупоту». А скористається шансом від Жайворонка вже не він, а його спадкоємець із «Наталки Полтавки» Возний – Тетерваковський!

Естафету від Сковороди Котляревський переймає і в «Енеїді». Бурлескно-травестійну специфіку її сатири запрограмував «розумний жарт» над несродністю зі знаменитих «Байок харківських». «Немає нічого смішнішого за розумний вигляд із порожніми нутрощами» (з авторської передмови), а саме такий і таке у тих, хто займається несродною справою… Черепаха, що схотіла стати орлом, тому й гепнулась боляче; вовк, що зовні мов пес, тільки ж «погляд» у нього вовчий; кабан, що, хоча й пожалуваний у барани, ще й патент запопав на походження від благородних бобрів, залишивсь кабаном, бо продовжує рити землю і ламати плоти тощо… Типологійний ряд можна продовжити прикладами з іншої книжки: базарні перекупки, що записалися у богині, та, коли доходить до «діла», забуваються й лають і скубуть одна одну, зраджуючи правдиве нутро; безпробудний пияк, що й у ролі Зевеса кружає сивуху, найвищі рішення приймаючи «з бодуна»; війна за столицю світу, провіщена провидінням, хоч насправді – з-за Аматиного цуцика і Лависі «кусочок ласий»; «заслинений» од почуттів напівбог, що, звоювавши не менш за­с­линеного царька-конкурента, зачинає династію володарів «вічного» Риму…

«Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою…» – вигукне Шевченко у «Сні», називаючи речі, травестовані в «Енеїді», вже власними іменами – іменами катів України, російських царів… А ще він заповість: «Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?..», вознісши індивідуальне «пізнай себе» на рівень самопізнання нації… А ще, на самому початку себе як Шевченка, він хотів малювати, усім серцем відчуваючи, що в цьому – його пок­ликання… Та хтось інший, зробивши його кріпаком, вважав інакше й призначив непомірну ціну за те, що не має ціни, бо дається від Бога… Отоді, у причинному стані межової напруги, розпачливого вглядання у вічі недолі, й написалися перші поезії – надривні нотатки людського серця, якому заборонено жити у сродності…

Штучна імперська конструкція з її рукотворною ієрархією суспільних станів, чинів, звань, класів і каст виявилась абсолютно невідповідною матриці Божого світу, структурованого за логікою Вищого промислу. Феномен Шевченка і все, що «далі буде» – переконливе унаочнення сковородинського вчення на практиці: коли віриш у «невидимого» Бога і Його «невидимий» замисел, тоді «невидима» сродність, як і «невидима» Україна, неминуче оновляться – їх, мов добре зерно, не заглушать (ой-як) «видимі» бур’яни… Шевченко – кульмінація розвитку дії, що зачалася від сковородинської зав’язі. Але смішно й подумати, що свою місію він здійснив, «начитавшися» Сковороди – свідомо ставши його послідовником, апологетом, «учнем»… Смішно для нас. Тим часом, наші «сусіде близькі», силкуючись анексувати любомудра для потреб свого «русского міра», думають саме в такий спосіб.

Приміром, автор першої у Росії монографії про Сковороду В. Ерн (1912), оголошуючи Григорія Савича «тайным отцом славянофильства», вдається до послуг «какого-то ученика Сковороды». Той у «сочинении» «Ольга Православная» вкладає в уста свого вчителя молитву від імені московитів: «Отче наш, иже еси на небесах. Скоро ли ниспошлешь нам Сократа, который бы научил нас познанию себя, а когда мы себя познаем, тогда мы сами из себя вывьем науку, которая будет наша природная». Окрім рівня аргументації (покликатися на художній твір, до того ж навіть не пам’ятаючи його «сочінітєля»), тут вражає спосіб мислення і того, хто це написав, і того, хто його цитує. «Какого-то ученика Сковороды» навчав, логічно, учитель «Сковорода», який, своєю чергою, потребував учителя «Сократа», аби той навчив його, як навчити усіх московитів пізнавати… себе!.. Такого «навмисно не придумаєш», для такого треба мати московський розум, що найбільше у світі боїться власної волі… Але ж Сковорода український, за­к­ликаючи земляків пізнавати себе, мав на увазі, щоб вони це зробили самі, адже це той єдиний випадок, коли вчитель безсилий! Вчитель може обґрунтувати необхідність себепізнання, стимулювати до нього, захоплювати перспективами, які воно відкриває (що й робив Сковорода), але сам акт пізнавання самого себе – прерогатива виключно самого себе: тільки в повній безпосередності серце може почути Бога й мати певність, що це саме Він, а не певний «вчитель» з «благими намірами»…

У тім-то й диво сковородинства, що в його атмосфері українська душа почала розкриватись, не питаючи на це дозволу ні у кого, крім себе і Бога у собі. Благословенне любомудром пізнання себе, пізнання власної сродності детонувало процес саморозвитку, де вже тільки питанням часу була жива, а не книжна, літературна мова – що далі, то глибша, гостріша проблематика, дос­коналіша художня якість літератури – «літературоцентрична» українська ідея. Сковорода вже був не потрібен: зернина дала стартовий імпульс, далі росло «само»…

Та настала пора, і про нього згадали. І «як зачаровані, повернулися до сковородинства». І згадують все частіше, дієвіше, бо стає все більш зрозуміло, що без нього немає ґрунту, основи, «центру»; що без пізнання його неможливо впов­ні пізнати все, що до-, і все, що після нього; а головне, що пізнання його – то пізнання себе. Воно ж не скінчиться ніколи.

---

* Григорій Сковорода. Найкраще. – Львів: Terra Incognita, 2017.