Календарні звичаї та свята виникли в далекі часи. В наші дні вони збереглися лише як елементи сучасних релігій, але їхні сенс та зміст залишилися незмінними. Звичаї всіх культур та цивілізацій відображали зв’язок людини з космосом, із процесом творення світу і втілення божест­венного у просторі-часі. Беручи участь в обрядах, людина долучалася до джерел і причин усього сущого. Таким чином щоразу заново створювався світ і оновлювався час, завдяки чому уможливлювалося поєднання космічного, земного і людського ритмів.

Річний цикл

Рік – це модель космічного часу, мікроцикл, що повторює великі космічні цикли. Рік – це коло, яке поєднує вічне та минуще. Хід мирського часу, його одноманітність та монотонність порушуються періодами святкового релігійного часу, який дозволяє людині відновити спогади про духовні джерела світу і свої власні.

В давнину не було розриву між міфологією та історією: славнозвісні історичні персонажі та суспільство в цілому намагалися наслідувати міфічних героїв і богів, завдяки чому ставали прикладом моральних і громадянських чеснот для наступних поколінь.

Сучасна людина забула, як долати межі звичайного історичного часу. Вона сприймає рік як подобу лінійки, що дозволяє планувати майбутнє та відкладати відстань від сьогодні до моменту заснування Риму, дати смерті Джордано Бруно, початку Першої світової війни. Ми втратили здатність відчувати несубстанціональне, міфічне, священне, – те, що дає можливість усвідомити життя з погляду метафізичних цінностей.

Рік є моделлю циклічного руху життя символічно і практично. Впродовж року природа народжується, розвивається та вмирає, щоб знову піднестися. Те саме відбувається і з колективним життям суспільства, особливо у сфері земле­робства. Впродовж року антропос 

і фізис – людина і природа – повторюють у часі шлях світла, Сонця. На небі відбувається протистояння світла й темряви, і ці битви втілюються на землі у порах року.

У традиційних суспільствах людина жила в постійному контакті з природою й не відокремлювала себе від неї. Природа була для неї доброю матір’ю, яка народжувала та годувала; Сонце було батьком, що давав тепло та вогонь. Завдяки священному шлюбу цих двох начал життя не припиняється. Коли небо і земля віддаляються одне від одного, життя покидає форми, йде в глибину. А з новими поцілунками неба і землі життя знову повертається: на початку весни першими пролісками, а наприкінці літа гронами спілого винограду.

Священне і мирське

Небо і земля символізують два аспекти нашого життя: священне і мирське. Мирське містить у собі повсякденне, одноманітне, дні та роки, сповнені турбот про тіло та його потреби. Мирський час не має ані «розривів», ані таїнств, плине лінійно та веде від народження до смерті. Він не дозволяє вийти за межі «людського» досвіду, доєднатися до метафізичного, позачасового; до реальності, яка вічно залишається юною. Мирська реальність подібна до лісу або лабіринту, де легко заблукати, де відсутні орієнтири та дороги, які ведуть до визначеної цілі.

Але, окрім буденності, в нашому житті є також свята, які переривають звичайний хід історії, дозволяють вийти за її межі та пережити міфічний, позаісторичний час. Свято і церемонії, що його супроводжують, повертають часи, коли Бог чи боги створювали світ, народжувались, страждали та помирали на цій землі, підтверджуючи своїм життям можливість спасіння і подолання смерті.

Під час свят священна історія втілюється тут і зараз – звісно, не через застілля, а завдяки певному піднесеному стану душі. В ці священні дні ми співчуваємо тому, що зазнали боги (сонячні герої) впродовж свого земного існування. Радіючи та страждаючи разом із ними, ми уподібнюємося ним, на деякий час дозволяємо сонячному герою втілитися в нашій душі, відкриваємося Небу, набуваємо здатності сприймати велике, священне, потаємне. Під час свят ми згадуємо про ту довгу дорогу, яку має подолати наша душа, щоб здобути право на безсмертне життя. Тягнучись угору, ми заглядаємо у своє майбутнє.

Все справжнє відбулося в доісторичні часи завдяки діям божественних сил. Все, що реально існує, задумане й створене Богом (Логосом); метафізично, реальним є тільки подібне до божественного, споконвічного, позачасового. Ось чому свята надважливі в людському житті. Вони повторюють важливі події священної історії.

Повторення космогонії

Про початок існування світу нам розповідають міфи. Так, у християнській традиції найважливіші події життя Ісуса Христа стосуються священної історії та метаісторичних часів, бо для вірянина людський світ преобразився, набув нового виміру та перспективи завдяки подіям, про які розповідають Євангелії. Спокутування гріхів відзначає початок нової історії та нового завіту між Богом і людством. 

Відзначаючи Різдво, Великдень, народження та смерть Іоанна Предтечі, християнин повертається до джерел. З іншого боку, ці свята збігаються з початком пір року. Таким чином у вертикальній площині свята пов’язують людину з Отцем і творцем світу, а в горизонтальній – з природою та її циклами. Завдяки обрядам людина бере участь у процесі відтворення та ствердження порядку на землі й на небі. Свята наближують до неї страждання й подвиги Матері-Землі, яку греки називали Деметрою, та сонячних героїв, які у своїх мандрах проходили крізь дванадцять областей неба. Христос, Діоніс, Осіріс, Кецалькоатль, Гільгамеш – всі вони та багато інших живуть у душах людей, здійснюючи там свою подорож з метою повернутися додому, воскреснути з мертвих, знайти своє місце на небі. У кожної людини є своя зірка, і кожна людина мріє про неї. Подібно до Маленького Принца Екзюпері, ми знаємо, що ми – лише мандрівники на цій землі; в нашій душі живуть спогади про Небо.

Найважливіші події священного часу співвідносяться з весняним і осіннім рівноденнями, літнім і зимовим сонцестояннями. Під час зимового сонцестояння римляни відзначали день народження Мітри, Непереможного Сонця. В Єгипті цей день вважали днем народження Гора, а у стародавніх слов’ян – Сварога.

Перший день літа знаменує народження Іоанна Предтечі, старого Сонця  –  світла, яке щодень стає слабкішим, аби на початку осені полишити цей світ. Восени відзначається день померлих, 

а з весною традиційно пов’язують ідею поновлення та духовного воскресіння.

Весна

Весна, як ми казали, уособлює народження року, момент, коли вогонь перемагає холод, а світло – темряву. Символічно перший день весни – це точка, яка поєднує небо, землю і підземний світ. Це момент відродження світла, а отже, і міфічного сонячного героя, який у цей день після довгих випробувань і сходження в Аїд здобуває право на вічне небесне життя.

У багатьох народів початком року вважалася весна. Так, у Римі січень визнали першим місяцем лише за часів Юлія Цезаря, а до того першим вважали березень. Це підтверджують назви деяких місяців нашого календаря; так,  «грудень» (декабрь) походить від кореня дека («десять») – 

в давні часи він був десятим місяцем року.

Весняні обряди та звичаї тісно пов’язані з початком землеробської праці, з магією родючості. Бажання пробудити життєві сили природи, аби родило протягом року, уособлене в обряді ходіння по свіжій траві, який називали «ходіння по весні».

Весна – це час закінчення боротьби живодайного і мертвущого начал у природі, перш за все, в рослинному світі. Вічнозелений Осіріс, Персефона-колос перемагають смерть і здобувають свободу. Після перебування у рабстві, в підземному світі, вони виходять на світло дня, а разом із ними – все життя, що було зачинене в холодному кам’яному палаці бога смерті та безруху.

Повернення до Хаосу

Щоб могло народитися нове, необхідно, аби померло все старе, що віджило свій вік. Наприкінці року світ стає «старезним», «зношеним». У якутів слова «світ» і «рік» мають одне й те саме  значення, вони говорять: «Світ пройшов». Впродовж року світ народжується та помирає, кінець року означає і кінець світу, який із першим днем весни почне жити заново.

Смерть року і «зношування» світу супроводжуються святами, які символізують повернення до первісного стану, до часів, коли все існувало як можливість і все було можливим.

В Римі «кінцем часу» були Сатурналії, які до сьогодні дійшли у формі Масляної чи карнавалу. Карнавал – це час жартів, весілля, бенкетів, маскарадів; час хаосу, де немає ані правил, ані порядку. Карнавал – це період земної комедії, яка передує космічній драмі та відродженню.

Впродовж карнавалу мирське набуває сили, панує, досягає кульмінації. Можна припустити, що пісні, танці, жарти, бенкети й гуляння в масках первісно мали ритуальний характер і сприяли тому, аби прискорити і зжити все, що не мало можливості проявитися впродовж впорядкованої частини року.

У багатьох країнах карнавал був також часом засудження всіх гріхів суспільства. В останні дні Масляної відбувався суд над Карнавалом – великою лялькою, набитою соломою, із головою з глиняного горщика чи гарбуза, яку «прокурор» звинувачував у всіх можливих гріхах, скоєних протягом року конкретними людьми або жителями цієї місцевості. І «прокурор», і «адвокат» за допомогою сатири та іронії засуджували все, що призводило до зношування часу і порушення порядку.

Під час карнавалу все змінювалося. Чоловіки перевдягалися жінками, юні – старими, які уособлювали предків і минулий рік; люди виряджалися тваринами і навіть нечистою силою – чортами та домовими. Завдяки маскам учасники карнавалу ставали невпізнанними, що дозволяло їм на кілька днів бути поза межами соціальних норм, правил поведінки, дотримуючись яких людина може займати певне місце в суспільстві

Очищення

Після карнавалу починався період очищення, повернення до священного. Це шлях внутрішньої самотності та самозречення, завдяки яким стає можливим відродження світу. В більшості космогоній Бог створив світ, приносячи себе у жертву. Перед початком року, а отже, і початком світу, панує хаос, Ніч часу, потім пробуджується Творець, який трансформує хаос у космос. Так, на Сході перший день року – це день, коли Брахма створив світ, а також день повернення епічного героя Рами у свою столицю після чотирнадцяти років вигнання. В юдейській традиції поверненню народу на батьківщину передує сорок років мандрів, а в християнстві поновленню завіту між Богом та людством – сорок днів перебування Спасителя в пустелі та його смерть.

Подорожі, пустеля, самота, сходження у підземний світ і страждання сонячного героя – все це символізує період очищення. Щоб піднятися на новий виток спіралі на шляху сходження до неба, треба звільнитися від усього старого, матеріального, мирського. В послідовності Карнавал–очищення можна впізнати протиставлення минущого та вічного, матерії та духу. Відповідні церемонії та звичаї дозволяють співвіднести ці два аспекти існування людини у світі. Беручи участь у карнавалі, людина ставала цілком мирською, блазнем і комедіантом, аби потім оновитися духовно за допомогою обрядів самоочищення. Щоб очиститися, спочатку потрібно пройти через бруд. Неможливо пізнати добро, не зустрівшись зі злом.

Березень – це початок року, відродження життя, а останній місяць року, лютий, відзначав кінець часу. У римлян цей місяць був часом спокути гріхів, і його назва походить від dies febriatus – «день очищення». Впродовж лютого відбувалося очищення та індивідуальне і колективне поновлення. Очисний характер мали свята Луперкалії й Амбурбії, а пізніше їх замінили свято Очищення Марії та свято свічок – Стрітення.

Луперкалії відзначалися у середині лютого на Палатинському пагорбі, у вовчій печері, що символізує лоно землі. Земля породжує життя, яке перебуває в ній, доки не набере сили, щоб вийти на денне світло. В міфічні часи у вовчій печері зростали сини Марса і весталки Реї Сильвії – Ромул і Рем, які заснували Вічне місто. Вовк є символом Марса, бога рослинності, правителя березня, якому він дав назву. Пригадаймо також, що в Стародавній Греції сонячним вовком називали Аполлона, який відкриває шляхи життя і світла. Церемонії та обряди, які супроводжували це свято, мали очисну роль на рівні цілої держави. Після Луперкалій Рим ніби наново народжувався, знову ставав юним і сильним, як у давні часи, коли постав на землі під заступництвом богів.

Очищення, що передує початку весни, мало бути повним. Щоб очистити і душу, і житло, і місто, і поля, люди разом спалювали сміття, ритуально вмивалися, освячували поля та будинки, «омолоджувалися» квітами, поновляли хліби та воду в оселях, а також проводили церемонії, аби допомогти землі «завагітніти» та народити багатий врожай. Аби довести процес очищення до логічного кінця – бо завжди залишається бруд, що криється навіть від найуважнішого погляду, – у багатьох народів був звичай спалювати всі виявлені та невиявлені гріхи, хвороби й нещастя, які жрець переносив на солом’яну ляльку, що уособлювала минулий рік. У Стародавньому Римі це була Анна Перенна, яка в пізніші часи стала Карнавалом, Масницею та Мореною.

Масниця, персоніфіковане свято проводів зими та зустрічі весни, – це персонаж, що втілює смерть, родючість, рік, що пішов, і рік, що настає. Подібно до Януса, Масниця символізує точку переходу, прірву та міст над прірвою, пройти яким можуть лише очищені, що відродилися, бо в новому світі все має відповідати першим безгрішним часам. Масницю уособлювало солом’яне опудало в ганчір’ї, зі сковородою в руках як знаменням нового Сонця і нового хліба. Після гулянь, головним персонажем яких було опудало, його ховали, топили або спалювали, розкидаючи золу по полях (вважалося, що це сприяє майбутньому врожаю).

Після свята побореної зими закликали весну. Народ співав веснянки – гімни Ладі, матері Сонця, водив хороводи, звертаючись до зірок та місяця. Благодать не приходить на землю сама собою. Життя необхідно закликати. Люди повинні піти назустріч сонячній дитині, подібно до Лади, нового Сонця, що спускається на землю в образі зозулі, аби проголосити настання весни та нове народження. Саме тому вулицями селища люди водили цапа, співаючи пісні, які присвячували Ладі та Лелю. Зазвичай в цей період також запалювали священні вогні, водили навколо них хороводи та стрибали через багаття. Вогні зігрівали землю, допомагали Сонцю у його справі. Той самий зміст мали обрядова оранка та сіяння проса: заклинання великого Орача-Сонця, того, хто перетворив першу багнюку на плодючий ґрунт.

Стародавні люди вітали Сонце, здіймаючи руки до неба, та молили про повернення життя зовнішнього і внутрішнього.

Відродження

Впродовж останнього місяця року суспільство очищується від усіх гріхів, які накопичилися за рік, воно воскресає, стає здатним відновити свій зв’язок із силами природи.

Обряди та символи цього періоду говорять про початок, про становлення світу, про творення, яке потребує божественного втручання, бо лише боги можуть створювати щось справжнє. Саме тому із початком весни пов’язані ідеї священного шлюбу, воскресіння померлого героя (божества), сходження божества на землю й інші теофанії та ієрофанії.

У Вавилоні в перший день весни відзначали свято заручення Мардука, заступника міста, з богинею родючості. У цей день із храму в місто поверталась богиня Іштар на човні-колісниці, від назви якого, як припускають, пішло слово «карнавал».

У Греції у квітні, в розпал весни, відзначалося народження Афродіти та Артеміди. У слов’ян богинею весни була Лада – слов’янська Венера, символ кохання, гармонії, краси та злагоди. Подібно до Кібели і Латони, Ладу називали Матір’ю і зображали з немовлям на руках.

Перші дні весни пов’язані не тільки з народженням, а і з зачаттям. У березні відзначається свято Благовіщення. В цьому ж місяці були зачаті сонячні герої-спасителі (як то Митра і Гор), народжені в дні зимового сонцестояння. Подібно до Сонця, яке впродовж року здійснює свої дванадцять подвигів, всі сонячні герої після смерті та сходження в підземний світ перемагають Темряву і воскресають навесні. Християнська Пасха відзначається в першу неділю повного місяця після весняного рівнодення. Саме тоді Ісус стає Христом, «опівнічним Сонцем»; його душа, символом якої є Місяць, очищується стражданнями 

і стає бездоганним провідником духу – Сонця.

Не заглиблюючись у деталі солярних культів та ініціатичного символізму, можна сказати, що всі вони говорять про спроможність духу піднестися над матеріальними аспектами існування. Душа здатна вийти з печери і споглядати чисте світло Єдиного не тільки Божою милістю, а в першу чергу завдяки своїм власним зусиллям.

Важливий символ відродження – яйце. Традиція розписувати яйця й досі поширена в усіх християнських країнах. Кельти, греки, єгиптяни, фінікійці, тибетці, китайці та багато інших народів вважали, що світ походить із космічного яйця. Воно уособлює споконвічну реальність, первісний порядок, а також циклічне поновлення, воскресіння. В деяких гробницях археологи знаходили скульптури Діоніса з яйцем у руці – символом і обітницею повернення до життя. У Греції й донині пасхальний тиждень називається тижнем відновлення.

***

Все, що відбувається у світі видимому, горизонтальному світі форм, якимось таємничим чином здійснюється і у внутрішньому, нематеріальному світі людської душі. В усіх давніх традиціях, у всіх народів існував міф про сонячного героя, про божество, яке приходить на землю, у темряву, де помирає і воскресає. Сонячний річний цикл нагадує нам про існування внутрішнього світла, внутрішнього сонця, вогню, якому потрібно набагато більше часу, аби вийти із темряви назовні, стати видимим, відчутним, благотворним.

Усередині кожного з нас є своє небо і ясна сонячна дорога, шлях внутрішньої трансформації. В кожному з нас спить філософ, який очікує свою весну, робить перші кроки до Неба і Бога, перші кроки назустріч усьому прекрасному і доброму. В кожному з нас спить божественна дитина, яка любить мудрість чистою, щирою любов’ю; дитина, здатна дивуватися невичерпним чудесам життя і запитувати про те, про що дорослі вже не запитують. В кожному з нас спить герой, здатний долати перепони, падати й підводитися, вмирати та воскресати, герой, що кинув виклик смерті. В кожному з нас спить містик, який інтуїтивно відчуває присутність таємниці в усьому, що його оточує: в мерехтінні зірок і у гуркоті грому, у візерунках каміння і в ше­лесті листя. Цей містик впізнає Бога в усмішках і стражданнях людей, тому що саме божественне усміхається і плаче всередині нас…