Сандро Боттічеллі – флорентійський художник-гуманіст XV століття. Він входив до культурного осередку сімейства Медичі, але особливо вирізнявся як активний учасник Платонівської академії в Корреджо, яка під керівництвом Марсіліо Фічіно розвивала філософські принципи епохи Відродження.

Боттічеллі є автором багатьох шедеврів, але відомий він передусім завдяки двом картинам: «Народження Венери» і «Весна». Вони пов’язані спільною темою з іншим полотном – «Паллада і Кентавр», що є їхнім синтезом. Ці роботи, написані  для сімейства Медичі між 1482 і 1499 роками, сьогодні знаходяться в Галереї Уффіці у Флоренції.

Триптих символізує перевтілення душі згідно з платонівською та нео­платонівською філософією, послідовником якої був Марсіліо Фічіно. Щоб зрозуміти символіку цих картин, можна застосувати декілька ключів, оскільки Боттічеллі у своїх творах розширює можливості тлумачення язичницьких образів, що дає можливість осмислювати їх з позиції християнства і неоплатонізму.

НАРОДЖЕННЯ ВЕНЕРИ

За античною міфологією, Венера народилася з морської піни, що утворилася із пролитої в море крові Урана після того, як його кастрував син Кронос. Народжена в морі Венера вийшла на берег острова Кітера, про що оповідає Гомерівський гімн Афродіті.

Боттічеллі зобразив Венеру в центрі картини: богиня стоїть на мушлі, яка припливає до берега, керована подувом двох божеств-вітрів – Зефіра та Аври. Лівою рукою Венера притримує пасмо волосся, правою прикриває груди. Її зустрічає Ора, одна з богинь пір року, дочка Зевса і Феміди. Квіти на  сукні Ори вказують на те, що це богиня весни. Вона ось-ось зодягне Венеру в шати, прикрашені зображеннями квітів. З неба повільно падають троянди, які, за легендою, народилися одночасно з Венерою.

ВЕНЕРА

Згідно з християнськими тлумаченнями, народження Венери з моря подібне до народження людської душі зі священних вод хрещення. Оголеність богині символізує чистоту і простоту душі, її красу, що не потребує прикрас.

Піко делла Мірандола вважає народження Венери образом творення світу. Богиня народилася після оскоплення Урана – таким чином матерії передалося с́ім’я ідеальних форм. Отже, Венера є плодом єдності духу і матерії у космічному плані. Зефір – це Дух, який дме на води, подібно до біблійського Духа Божого. Містичний дощ з троянд, народжений диханням бога вітру, натякає на те, що небо запліднило море.

Неоплатоніки розрізняють дві Венери, кожна з яких заслуговує на прийняття та шанування, бо обидві божественні.

Перша – Venus Urania (Любов Небесна) – заохочує до міркування; друга – Venus Pandemоs (Любов Земна) – спонукає до породження життя.

Кавальканті описує обох богинь в «Бенкеті»: «Йдеться про те, що перша Венера, Венера духу, народилася без матері від Неба, тому що в натурфілософії «мати» означає «матерія». Друга Венера, яка є душею світу, народилась від Юпітера та Діони. Одна з них розумна, їй притаманний ангельський дух, друга – це сила, що породжує, властива душі світу».

ЗЕФІР

Бог вітру Зефір тримає в обіймах Авру – легкий бриз.

Зефір є уособленням духу (пневми), що дме на первісні води; це Божественне Дихання, яке керує втіленням душі.

Картина символізує народження людської душі, яка приходить у цей світ в оточенні чотирьох стихій. Повітря, вода та земля ділять полотно на три частини, а стихія вогню позначена м’яким світлом, що огортає всю сцену.

Якщо подивитися глибше, можна сказати, що картина відображає потрійну природу людини: дух (Зефір) – душа (Венера) – тіло (богиня весни Ора). Венера як символ людської душі знаходиться в центрі картини. Жест богині свідчить про цнотливість і, водночас, чуттєвість, що підкреслює подвійність природи Венери як любові небесної і земної. Об’єднуючи протилежності, Венера відображає принцип гармонії. Душа є перехрестям, де можуть зустрітися протилежності: з одного боку, Зефір з Аврою і троянди, народжені їхнім життєдайним диханням, з іншого боку, богиня весни Ора та гірлянда троянд на її сукні – як символ можливості зустрічі  Неба і Землі.

ВЕСНА

Відповідно до назви, на перший погляд картина зображає та прославляє прихід весни.

Сюжет полотна розгортається справа наліво довкола богині любові Венери, яка вийшла на велику галявину посеред апельсинового саду. Дерева розступилися перед нею півколом, біля богині утворився ореол світла. Безумовно, це священний сад Венери, який, згідно з міфом, знаходиться на острові Кіпр.

У правій частині картини художник зобразив сцену з твору Овідія: бог вітру Зефір побачив у саду Гесперид німфу Хлориду, запалав до неї пристрастю і після тривалих переслідувань оволодів нею. Потім він розкаявся у своєму шалі і перетворив німфу на богиню вічної весни Флору, подарувавши їй царство квітів. Відтоді богиня молодості та цвітіння Флора є покровителькою землеробства і жіночої родючості. Флора засіває землю квітами, що символізує здатність породжувати життя. 

Господиня саду Венера знаходиться в центрі картини. Вона відступила трохи вглиб саду, пропускаючи вперед свій почет. Над нею літає її син Ерос із зав’язаними очима, спрямовуючи стрілу любові. Ліворуч від Венери три Грації кружляють у вишуканому танці.

Ліворуч від Грацій зображений вісник богів Меркурій. Він повернувся до всіх спиною, відгородившись від усього, що відбувається в саду. У правій руці бог тримає кадуцей, за допомогою якого відганяє темні хмари від саду Венери. Меркурій уособлює захисника саду, завдяки йому тут вічно панує мир. Відвагу Меркурія як охоронця підкреслює шабля на його лівому стегні.

Сад Венери – це сад миру. Він символізує вічну злагоду і весну.

Однак картина має значно глибший символізм, ніж просто зображення весняного саду любові. Варто зауважити, що в латинській мові  слова «ліс» і «матерія» (silva) є синонімами, тож тут йдеться не тільки про прихід весни, а й символічно про втілення душі у матеріальному світі. На картині алегорично зображений шлях душі до божественного джерела: її повернення до саду миру та шлях її вдосконалення від любові чуттєвої до любові чистої, спрямованої до споглядання вічних істин. 

Простір картини умовно поділений на дві частини, які гармонійно поєднує центральний образ Венери. Цих дві частини символічно відображають подвійну природу богині (Душі): Венеру Пандемос, котру приваблюють земні насолоди, та Венеру Уранію, що жадає небесного щастя.  

Картина ілюструє метаморфози любові, які відбуваються в саду Венери.

Неоплатоніки вважали любов дуальним почуттям, що поєднує в собі чуттєве бажання і духовну спрямованість до Бога. Вони описували ідеальний шлях людини як постійне зусилля, спрямоване на те, аби чуттєва пристрасть трансформувалася у духовне прагнення пізнання та єдності з Богом.

ЗЕФІР, ХЛОРИДА і ФЛОРА

Бог вітру Зефір, який тут символізує пристрасне кохання, вривається до саду Венери з такою силою, що гнуться дерева. Він переслідує німфу в прозорому вбранні, яка перелякано на нього озирається. Наївна Хлорида, яку полонила ця сила кохання, переживає чудесне перетворення на всепереможну красу – плід єдності пристрасті та чистоти. Боттічеллі зобразив перетворення Хлориди у Флору як символ перетворення Природи.

Можна й інакше тлумачити цю сцену. Згідно з орфізмом, душа втілюється у проявлений світ з подувом вітру. Охоплений стражданням Зефір намагається спіймати душу-Хлориду, небесну зірку, тому вривається в сад миру, підштовхуючи її сюди. Таким чином, пристрасне кохання приводить душу до перевтілення та водночас відкриває їй шлях до небесного світу.

Флора, Душа-квітка, уособлює земну красу, вона сіє троянди і робить світ прекрасним. Флора – це Венера земна (Venus Pandemоs), або мати життя.

ВЕНЕРА

Богиня, яка є центральною фігурою картини, уособлює гуманістичний ідеал любові, тобто не тілесну любов, а духовну, що дозволяє душі здійнятися до вершин чистого розуму шляхом аскези. В «Бенкеті» Платона роль Венери виконує жриця Діотима, яка вказує дорогу до небесної Краси та Любові.

За Платоном, зв’язок між смертними та богами можливий завдяки любові. Цю могутню любов, яка пронизує весь світ, символізує Венера. Вона керує космічним процесом, котрий поєднує людей з богами та підпорядковується тритактному ритму: еманація (творення) продовжується перетворенням (або поривом), породжуючи екстаз відродження, з якого виникає вища любов, або досконалість, яка дозволяє повернутися на Небо і з’єднатися з богами.

Піко делла Мірандола пише: «Завдяки… любові людина досягає такого рівня – якщо здіймається вгору від досконалості до досконалості, – що, з’єднавши повністю свою душу з розумом, перетворюється на янгола; як матерія, запалена вогнем, людина, цілковито запалена янгольською любов’ю і перетворена на полум’я, підноситься до найвищої частини нижнього світу. Таким чином, очищена від бруду земного тіла і перетворена у духовному полум’ї любовної сили, піднявшись до розумоосяжного неба, вона щасливо відпочиває в обіймах Першоотця».

Як зазначає Хорхе Анхель Ліврага, Боттічеллі зображає Венеру, що панує над минулим, теперішнім і майбутнім. Вона є центральною віссю картини. В розумінні платоніків  це любов, яка править всім проявленим світом і набуває певних форм відповідно до потреб і рівня свідомості кожної людини.

Жестом, спрямованим у бік трьох Грацій, Венера благословляє та закликає до поміркованості. В неоплатонізмі Відродження цю богиню згоди та гармонії зображують як володарку чеснот, умиротворення та поміркованості. Венера виглядає вагітною – вона сповнена гармонією миру.

ТРИ ГРАЦІЇ

Піко делла Мірандола вважає, що цілісність Венери відображена у єдності трьох Грацій.

Три Грації уособлюють минулий, теперішній і майбутній час, а також три образи любові. За християнським тлумаченням, вони символізують теологічні чесноти: віру, надію та милосердя.

Згідно з платонізмом, ця тріада уособлює чисту любов або красу, цнотливість і насолоду. На думку Фічіно, «любов розпочинається з краси та закінчується насолодою». На шляху вдосконалення душі першим щаблем до насолоди та краси є мистецтво. Останній щабель – це споглядання Блага в екстазі священної любові.

Перша Грація – Краса. У мистецтві Відродження краса займає центральне місце і має майже містичне значення. Художники та поети здатні бачити красу, а отже, можуть пробуджувати любов і мудрість. Здатність бачити красу світу, яка є відблиском божественної краси, допомагає піднестися до споглядання вищих світів. «Краса світу є сяйвом Божественного лику», – стверджує Фічіно. За вченням платоніків, філософ повинен сприйняти від чуттєвої краси те, що підтримує вогонь вищої любові.

На думку Фічіно, добро міститься всередині сфери, на поверхні якої – краса. Це два аспекти однієї реальності: внутрішня та зовнішня досконалість. Піко делла Мірандола підпорядковує красу добру, подібно до того як естетика підпорядковується етиці. Згідно з ученням Платона про красу, викладеному в «Федрі», земна краса – єдине, що може розбудити в душі ремінісценцію небесної краси, яку душа споглядала до того, як втілилася в цьому світі. Саме тому для філософів епохи Відродження краса є насамперед духовним поняттям.

Друга Грація – Цнотливість. Грація, яка стоїть в центрі, ототожнюється із цнотливістю. Це чиста любов, яка ніколи не була заплямована тілесними бажаннями. На думку містиків епохи Відродження, тільки чиста любов дозволяє по-справжньому насолоджуватися красою. Ця Грація відрізняється від двох інших відсутністю будь-яких прикрас. Вона стоїть спиною до нас, і це означає, що досягнути божественного можливо, тільки якщо відсторонитися від цього світу заради споглядання іншого, священного світу.

Про посередницьку функцію любові говорить Платон в «Бенкеті»: любов – це бажання, пробуджене красою. Якщо краса не пробуджує любові, то саме бажання –  це не любов, а хіть. Проте краса, позбавлена чуттєвості, лишалася б лише абстрактним поняттям, не пробуджуючи любов. Тільки оновлююча сила споглядальної любові здатна об’єднати протилежності.

Третя Грація – Насолода. Насолода – це не чуттєва хтивість, а внутрішня радість від споглядання іншого світу, досягнення якого є найвищою метою філософа. Ця філософська радість (яку в античності називали eudaimonia) є найвищим Благом.

Сповнений витонченості танець трьох Грацій, які утворюють єдине ціле співмірністю тіл і рухів, – це символ гармонії.

Три Грації уособлюють велику таємницю згоди та подолання дуалізму за допомогою третього начала, що об’єднує протилежності.

Завдяки згоді в круговому танці трьох сестер народжується краса.

ЕРОС-КУПІДОН

Це син Венери Небесної. У трактаті «Про любов» (De Amore) Фічіно пише: «Оскільки душа – мати любові (Венера ототожнюється з душею), любов є енергією душі».

Ерос націлює свою стрілу в Любов-Цнотливість.

Мовою містичного символізму доби Відродження Ерос-Купідон – це 

велика сила, яка допомагає людині подолати сходи, що ведуть до Бога. Своєю палаючою стрілою Купідон запалить бажання в чистій (але несвідомій) любові, пробудить сплячу волю душі, спонукаючи її до свідомого пошуку самої себе. Це буде героїчний порив, який увінчається повним єднанням «мисливця» та «об’єкту його полювання», – образ, який використовував Фічіно, а пізніше підхопив Джордано Бруно.

«Орфей каже, що любов “не має очей”, бо вона вища за розум», –  зазначає Піко делла Мірандола. Щоб пізнати божественну природу безсмертної душі, приховану в її глибині, потрібно розвивати внутрішній зір, який художники епохи Відродження символічно зображали як фізичну сліпоту. Про здатність бачити внутрішнім зором йдеться  у трактатах «Герметичного корпусу» (Corpus Hermeticum). Саме це внутрішнє бачення символізує Купідон, очі якого зав’язані.

МЕРКУРІЙ

Бог, який завершує композицію картини і уособлює вищу мету подорожі душі. Своїм жезлом кадуцеєм, спрямованим в небо, Меркурій закликає до екстатичного споглядання, якого можна досягнути завдяки єднанню з духом.

Традиційно Меркурій – це провідник, який супроводжує трьох Грацій. «На зміну насолоді приходить розум, який є вищим благом, істинним і тривалим», – стверджує Піко делла Мірандола. Вищі почуття, як і справжня радість, можуть сприяти народженню мудрості, коли людина скеровується вищим розумом.

Фічіно вважає Меркурія богом розуму, завдяки якому душа згадує про Небо через осяйну силу споглядання. Меркурій розганяє хмари невігластва, розсікаючи їх своїм жезлом, і усуває з душі хаос, викликаний темними пристрастями та «нерозумними думками».

Меркурій – це також містагог, який дозволяє проникати в потаємні герметичні знання. Розганяючи хмари за допомогою кадуцея, він не відганяє їх повністю, адже вони утворюють необхідний серпанок, крізь який світить сонце трансцендентної правди, не засліплюючи того, хто звернув до нього свій погляд. Розкривати таємниці означає зривати той серпанок, який захищає від променистого, сліпучого сяйва Істини.

Вказуючи  на приховане за хмарами Божественне світло, відвернувшись від земного світу заради споглядання світу вищого, Меркурій  уособлює подальший розвиток тих тенденцій, які розгорталися  у танці трьох Грацій. Меркурій – це провідник духу, про що свідчать звернені додолу язики полум’я, намальовані на його мантії.

Композиція картини зображує повний цикл, об’єднуючи Зефіра і Меркурія. Відсторонитися від світу, подібно до Меркурія, чи з’єднатися зі світом із пристрастю Зефіра – це дві взаємодоповнюючі сили любові, хранителькою якої є Венера, а посланцем – Купідон.

Дихання і дух – це одне й те саме. Весняне дихання Зефіра (який у своєму неприборканому пориві може також асоціюватися із Сатиром чи Паном, у певному розумінні  «земним Меркурієм») і дух Меркурія – це дві фази процесу, який постійно повторюється: сходження на Землю з подихом пристрасті та піднесення на Небо завдяки духу споглядання.

У Плотина в «Еннеадах» зустрічаємо подібну асоціацію з  Венерою (Душею чи Психеєю) та Меркурієм (Духом або Нусом) – це досконала форма Афродіти.

Три Грації – це дзеркальне відображення тріади Зефір-Хлорида-Флора, тобто пристрасть-цнотливість-краса. Якщо остання тріада є низхідним рухом втілення (еманацією), метою якого є Краса, то три Грації відображають перехід до іншого світу заради досягнення гармонії. А Меркурій символізує єднання з Небом, щоб осягнути Істину.

Саме такими є три головні етапи в метаморфозах душі філософа, закоханого в мудрість: пробуджений Красою, він повинен досягти внутрішньої Гармонії, аби наблизитися до Істини.

Паллада і Кентавр

На передньому плані зображена богиня мудрості Мінерва (Афіна Паллада) поруч з Кентавром, якого вона злегка тримає за волосся. Атрибутами Мінерви у Боттічеллі стають алебарда (замість списа) та гілки оливкового дерева, які увінчують голову богині, а також обвивають її руки та груди. Подібно до трьох Грацій, Мінерва є провідником філософа на шляху вдосконалення.

Кентавр зображений між Мінервою та стрімкою, немов стіна, скелею, і тримає лук. Простір, в якому знаходяться персонажі, зі сторони Кентавра обмежений скелею, з боку Мінерви відкритий, а у  глибині картини видніється невисока палісандрова огорожа.

Мінерва тут зображена як охоронець (в ті часи гвардійці носили алебарди). Певно, Кентавр проник на заборонену для нього територію. Богиня спіймала його у момент, коли він перевіряв натяг тятиви свого лука (середній палець Кентавра ще зігнутий), аби випустити одну зі стріл із сагайдака. Мінерва схопила Кентавра за волосся, змусивши відмовитись від наміру і повернути голову до неї. На обличчі Кентавра вираз страждання.

Але що це за заборонене місце, куди без дозволу проникнув Кентавр?

Відповідь знайдемо, якщо згадаємо, що Кентавр уособлює хтивість, а незаймана богиня Мінерва – цнотливість. З позиції християнської моралі цю сцену можна тлумачити як перемогу чистоти над тілесними бажаннями. Але сюжет також асоціюється із платонівським ученням про душу.

В образі богині мудрості Мінерви, яка символізує любов, що прагне до пізнання,  відображена Венера Уранія,  Любов Небесна. В картині «Весна» Зефір дає свободу своєму тілесному бажанню, а тут Кентавр, напівкінь-напівлюдина, символізує подвійну природу людини, яка розривається між бажаннями тіла (тваринна частина Кентавра) і своєї людської сутності (людська частина). Як стверджує Фічіно, тварина всередині нас – це наші почуття, людське всередині нас – це наш розум.

Кентавр знаходиться біля скелі, що нагадує про важкість матерії в найщільнішому її прояві – у формі мінералу; водночас Мінерва зображена у просторі з відкритим небом. Мінерва тримає Кентавра за волосся, тобто за голову, підкреслюючи, що саме розум-мудрість може подолати подвійність людської природи. Подібно до Меркурієвого кадуцея, алебарда Мінерви спрямована вертикально вгору і вказує на небесні сфери, до яких прагне філософ.

Лук Кентавра і алебарда Мінерви доповнюють одне одного, уособлюючи ідею внутрішнього зусилля, завдяки якому людина одержує владу над собою.

Ця картина є вінцем триптиху, який символічно зображає народження душі між Небом і Землею, її шлях через сад миру до духовного щастя, вказаного Меркурієм, та її входження до царства гармонії Мінерви – Любові, осяяної мудрістю.

Переклад О. Василюк