ЛЕГКЕ I ВАЖКЕ

Ми ведемо мову про важку працю, про складні матерії, скрутні психологічні ситуації, про обтяжливі обовʼязки чи складні обставини, про трудних людей, про важкі часи…

Перелік був би нескінченний, а ми не налаштовані ані поповнювати його, ані пропонувати, за браком місця, вирішення для кожного окремого випадку.

Натомість ми хочемо привернути увагу до внутрішнього наставлення того, хто має зіткнутися з чимось важким.

Майже загальновизнано, що існує легке: переважно те, що роблять інші, або те, що може задовільно виконати кожен. Не знаю, чому чи не кожен вважає, що «інші» – «не журавлі» з Платонового міфу – мають до діла саме з легкими реаліями, а життя створює труднощі виключно для нього, а не для тих інших. Можливо, причина полягає в тому, що більшість людей не вміє поставити себе на місце іншого.

Втім, кожен знає, що, за певних обставин, можна легко все змінити; кожен знає, що здатен робити добре чи й дуже добре певні речі. Але безліч інших речей вважається нерозвʼязними, а цілі – недосяжними.

Поміркуймо разом! Легкого в собі не існує. Якщо ми спитаємося одне в одного, що таке легке, відповіді будуть різні.

Дещо ми вміємо й можемо робити, а щось не вміємо й не можемо. Легке – це вже вивчене, вже опановане, те, що робиться завиграшки. Коли, де і як ми того навчилися?

Ясна річ, вивчене і засвоєне є сприятливою умовою, аби проявити себе в житті.

Так само не існує важкого в собі. Все залежить від особи та набутого нею вміння.

Незнане, те, що постає як щось нове, має машкару важкого. Ймовірно, що через нездатність залагодити ситуацію упродовж довшого часу ми називаємо «важким» щось не стільки незнане й нове, а радше повторюване і таке, що викликає страх… Страх і побоювання чогось нового аж ніяк не підпомагає переборювати труднощі. Адже для того, щоб запобігти труднощам, не можна допускати будь-якого вияву остраху.

Певна річ, у житті є багато важкоздійснюваного. Всі ми прийшли у цей світ учитися, набувати нових знань… Якби все було завжди легко, то це можна було б пояснити так: або ми зав’язли у вже знаному, або вперто не хочемо бачити нові щаблі…

Щось важкоздійснюване – це те, що ми маємо на часі набути, те, що, – хоч і виглядає суворою випробою, – є, проте, необхідним, аби досвідчення устійнились у свідомості…

ОСОБИСТІСНІ ПРОБЛЕМИ

Про які особистісні проблеми йдеться?

Певне, про ті проблеми, котрі заторкують особистість як сукупність фізичних і вітальних, емоційних і ментальних виявів.

Ми не схильні недооцінювати біль, що його спричинює якась хвороба, чи більш-менш постійний фізичний розлад, проте головну роль відіграють емоційні чинники, адже саме вони увиразнюють думки і навіть фізичний стан. Відомо, що незрідка якась велика неприємність умить позначається у тій чи тій формі на тілі, водночас блокуючи розум для будь-яких логічних і тверезих міркувань.
Чому ми маємо ці особистісні, власне емоційні проблеми? Через брак знання власних емоційних механізмів, а відтак, через нездатність залагоджувати посталі конфліктні ситуації.

Перед усіма людьми, що живуть у цьому світі, постають, з тої чи тої причини, труднощі. Античні філософи цілком логічно вважали, що життя покликане вчити нас жити. І це не просто гра слів. Ми можемо вчитися на досвіді й порадах інших людей, і тому бути готовими до нових ситуацій у житті, але це не до порівняння з власними життєвими досвідченнями. Життя вчить нас день-у-день, тож варто вважати його навчителем, а не ворогом. Як навчитель, воно допомагає нам задіяти наші найкращі потенціали; якщо вбачати в ньому ворога, на нас чекатиме безліч проблем, надто проблем особистісних.

Як вчить життя? У відмінний від інших систем спосіб. Вчить безпосередньо, діючи на найчутливіші місця, щоб змусити нас задуматися. Все емоційне уразливе. Хоча подеколи емоції можуть спричиняти радість і щастя, значно частішими і болючішими є моменти прикрості, страху, зневіри, нерішучості, неспроможності…

Можна було б скласти довжелезний перелік проблем, але вистане і тих небагатьох, з якими чи не всі ми знайомі. Це природні проблеми виживання, боротьба за більш-менш достойне існування згідно з нашим покликанням і налаштованням, з нашою освітою чи підготовкою. Перед нами постають проблеми освіти і підготовки, позаяк не завжди є можливість їх здобути, або ж ми мріємо вивчитися, аби досягти матеріальних успіхів, а з часом виявляється, що не все так просто, як гадалося. Існують родинні проблеми, коли не завжди є достатнє порозуміння поміж членами однієї родини. Це також екзистенційні проблеми, коли переймаються своїм призначенням, внутрішньою сутністю, універсумом, в якому ми перебуваємо, та безліччю інших питань щодо нашого особистого та колективного становища у світі. І, над усе, це проблеми чуттєві, коли немає добрих взаємин з іншими людьми, бракує любові та дружби.

Звісно, ми могли б навести й інші приклади, але, в кожному разі, зіткнувшись з проблемами, можна дійти паралітичного стану.

Загалом, коли виникає якась проблема, треба шукати простих і швидких вирішень, які не суперечать власній природі. Слід звернутися до знайомих, попросити у когось допомоги… Проблема буде заблокована для того, хто шукає розвʼязання поза собою і, особливо, для того, хто виходить з принципу несправедливості життя, яке завдає стільки жалів. Негативна емоція бере гору, думки плутаються, усе єство поймає стривоженість, а проблема набуває розмірів височенної гори. Лишається самий біль, зневіра, дратівливість, агресія проти інших через їхню гадану вину… Врешті-решт, людина опиняється у глибокому колодязі, який дедалі глибшає і з якого щораз важче видістатися.

Знизу, з того психологічного провалля, не видно світла. Гризота безнастанно крає серце, її годі позбутися.

Відтак мають прийти вирішення – звісно, згори. Треба піднестися над проблемою і над гризотою, щоб знайти відповідь.

Оскільки ми знаємо, що причина утруднення міститься в емоційному плані, треба працювати з ментальною енергією, щоб дати раду негативній емоційній атмосфері. Ясна річ, це непросто, але необхідно. Треба докласти зусиль, щоб підійнятися на щабель вище, пройти понад хмарами і сягти ясності властивого розуміння. Не всі ми є мудрі, то правда, але всі ми маємо більш-менш вагомі досвідчення, щоб шукати реального виходу з труднації. Треба спромогтися дістатися до криївки в нашій свідомості, де криються потрібні нам вирішення. Декотрі виявляться неприйнятними, інші досить дієвими, не забракне і справді правильних. З кожною новою спробою, з бажанням і без надміру емоцій набуваються нові досвідчення, які стануть у пригоді в подальшому.

Ти не просто жмутик емоцій чи пристрастей; ти маєш і розум, аби спостерігати за самим собою «іззовні» й торувати свій власний шлях.

ТРУДНОЩІ І ВОЛЯ

Які характеристики означують людське життя в його становленні? Труднощі і воля.
Труднощі як випроби на шляху, як нові кроки, що ми їх робимо кожного разу, коли життя дає нам новий урок. Не долаючи перепон, ми не зрушимо з місця, ми не будемо еволюціонувати…

Воля як усвідомлення, що веде нас до осягнення нашої мети, якщо ми маємо ясні ідеї. Якщо цілі наші шляхетні, якщо ми спроможні бути послідовними у своїх діях…

Воля – це мета, якої досягають, долаючи труднощі з мужністю і розважливістю.

ЗНАЙТИ ВЛАСНУ МОДЕЛЬ
ПОСТУПУВАННЯ

Живі істоти підлягають природному законові розвитку, що являє себе як зростання, розпросторення, розкриття, піднесення тощо. Ми, люди, не є винятком. Навпаки, ми спроможні сприймати його розумом, а коли недостатньо його усвідомлюємо, то діємо імпульсивно, намагаючись рухатися до нашої звичної царини діяльності.

Якби ми могли знову набрати нашу істинну швидкість, відзискати наш ритм, то віднайшли б нашу модель розвитку. Нам захотілося б більше того, що нас вивищує і робить кращими.Наші зусилля були б скеровані на поліпшення того, що визначає нашу людську сутність.

Йдеться про те, щоб віднайти міру того, що нам властиве і що нас ушляхетнює. Йдеться про те, щоб більше бути, перш ніж хотіти мати більше.

ЗНАТИ, ХТО МИ Є

Еволюція можлива лише за умови усвідомлення самого себе… Пізнати себе означає направду знати, хто ми є і що ми маємо, аби звоювати самих себе. Які ми маємо чесноти?.. Які вади маємо?.. Як компенсувати наші вади нашими чеснотами? Як позбутися монотонності занять? Як зрозуміти ближнього, уникаючи добротливої, відстороненої постави, коли все нібито добре
і не вартує дискусій? Як зрозуміти і простити, лишаючись сильним і великодушним? Як вдосконалювати самого себе, замість того, щоб вимагати цього від інших?

ПОРІВНЮВАТИ СЕБЕ… З КИМ?

Усі ми вдаємося до порівнянь як до елементу опори. Усі ми маємо аналізувати відмінності чи подібності, які існують між людьми, речами або фактами, щоб мати певний критерій того, хто ми є, або того, що ми робимо.

Втім, слід бути обачним у порівняннях, позаяк, не мавши належного орієнтиру, ми наражаємося на ризик втратити вісь опори.

Порівнювати самого себе з іншими означає робити корегувальне зрівноваження. Порівняння, якщо до них вдаються, завжди мають бути рушіями, котрі спонукують до руху вперед, до вищого, і в жодному разі не мають бути приводом для зневіри чи гордині…

ДОРОСТАТИ ВНУТРІШНЬО:
ДОРОСТАТИ ПОЧУВАННЯМИ

Як ведеться, ми рік-у-рік святкуємо річницю свого народження. У дитинстві день народження є рушієм дорослішання і виборювання свого місця серед «старших». У юності – це надія на майбутнє. У зрілості – це день роздумів; а в поважному віці – проблиск споминів і ремінісценцій, прощання і переходу, наближення до потойбіччя…

Але життя – це щось значно більше. Це усвідомлення свого пробування у світі, своїх спроможностей та користі від нашої діяльності. Дитина, підліток заледве усвідомлюють себе,
і не завжди потрапляють відповісти на вимоги свого внутрішнього Я. Юнак починає жити, відчувши, що народився вдруге, і що щось прокинулося в ньому з такою силою, що він здатен подолати перешкоди і продістатися крізь час. Він стає паном такої енергії, яка вимірюватиметься вже не роками і зморшками, а волею і вчинками, мудрістю і досвідченням.

Саме можливість нових знань, дієвих досвідчень, праці не тільки заради і задля самого себе, а заради і задля інших є ознакою такого внутрішнього життя.

ПОЗБУТИСЯ СТРАХУ СМЕРТІ

Ми знаємо, що колись має прийти смерть; і не тільки це знаємо, а й констатуємо щоденно фізичне зникання сотень, тисяч людей – ближчих та незнайомих і далеких, про що ми довідуємося з газет або з телебачення.

Велика випроба постає, коли смерть стосується безпосередньо тих, кого ми вважаємо частиною свого життя, або ж нас самих. Відтак, уся схема гарно вибудуваних ідей та аргументів може розпастися через безпорадність, відчай, замішання, безсилість перед могуттям Природи, супроти котрої ми не годні нічого вдіяти – ні ми, ні медики, що лікують хворих чи поранених.

Настає час поглянути на себе іншими очима, збагнути, що ми думаємо насправді, що почуваємо. Настає час переглянути наші наставлення, наші реагування. Настає час спокійного діалогу сам-на-сам з нашим внутрішнім Я, аби разом з ним розкинути розумом.

Чому ми називаємо життям тільки те, що являє себе у матеріальних тілах? А як бути з нашими почуваннями, нашими ідеалами, нашими мріями, нашою інтуїцією? Хіба це не життя?

Через страх здоровий глузд затьмарюється, і ми, зрештою, можемо засумніватися: а хто мене запевнить, що мрії, ідеї, почуття не зникають так само, як фізичне тіло? А втім, чи ж зникає усе це, коли наше тіло спить уночі? Аж ніяк. Уві сні ми такі самі, ба й живіші, ми розмовляємо з різними людьми, переміщуємось у просторі, тішимось і страждаємо, як завше, чогось жадаємо, як завше, почуваємось, як завше. То чого лякатися смерті, яка є тільки сном – хай і глибшим та довшим.

Ми побоюємося, що втратимо контакт з усім тим, що нам любе, – людьми, прагненнями, ідеалами, задумами. Чому? Може, з ідеями та людьми ми повʼязані виключно матерією? Хіба не бувало такого, що ми відчували поряд себе кохану людину попри її відлеглість? Хіба ми ніколи не вибудовували подумки неприступні фортеці, не мавши під рукою фізичних матеріалів? Відтак, чом би нам і далі не підтримувати сталі звʼязки з тими, хто йде від нас, і з тими, хто лишається? Чому тривалий сон має позбавляти нас того, що стало невідʼємною частиною нашого життя, поширюючись не тільки на тіло, а й на все наше «Я»?

Страх породжує сумнів у тому, що мертвим вдасться знайти дорогу там, по той бік, надто якщо це наші милі серцю мертві або нам самим випадає рушати в ту подорож. Але чому? Хіба хто інший не допоміг нам побачити цей світ? Тож якщо хтось подбав про нас, коли ми прийшли на цей план життя, то чому нам має бракувати такої, чи й більшої, підтримки, коли ми перейдемо у той інший аспект життя, називаний смертю? Якщо ми маємо більш-менш доброзвичайні родини по цей бік, то чом би нам не мати рідних і друзів – ба й таких, що ми їх вже знали, – по «той бік»?

ПОБОРЮВАТИ СТРАЖДАННЯ

Щоб зрозуміти цей стан душі, що зазвичай є непозбутнім супровідником і затьмарює чималу частину нашого життя, візьмемо за відправну точку засади буддизму, тлумачачи їх з погляду сьогодення (що не надто різниться від поглядів людей дотеперішніх часів).
Ці настанови постулюють, що шлях до звільнення людини передбачає розуміння чотирьох істин: існування страждання, причина страждання, припинення страждання та шлях, який веде до припинення страждання.

Існування страждання та причини
страждання

Відколи ми приходимо у цей світ, страждання постає у багатьох формах.

Страждання – це завжди якась втрата.

Для тіла це може бути втрата здоровʼя; фізична незрівноваженість являє себе у різних видах страждання, які заполонюють усю увагу та свідомість.

Для психіки страждання є втратою якогось почуття (у тому числі й повʼязаного з іншими людьми); власне, коли нас перестають любити, ми теж перестаємо любити.

Буває втрата впевненості в чомусь чи в комусь.

Або втрата сподівань, які не справджуються.

Або втрата певності в собі самому, що знаходить свій вираз у нерішучості в скрутних, ба й простих, обставинах.

Або страждання, що його спричинює втрата чогось ціннісного чи дорогих нам людей.

І, назагал, усі ті емоції, що виникають унаслідок втрати того, чим нібито володів, або втрати того, чим сподівався заволодіти.

Для розуму страждання є наслідком нерозуміння. Коли розум закривається, блокується і не схоплює сутності обставин, він страждає.

Коли розум неспроможний збагнути сенс життя, він страждає.

Страждання також спричинює усвідомлення своїх хибних поглядів та дій, що ґрунтувалися на помилкових критеріях.

Або ж коли ми розуміємо, що витворили хибний образ самих себе, а насправді були геть не такими, якими себе уявляли.

Припинення страждання

Можливо, стражданню ніколи не буде кінця-краю на шляху поступальної еволюції. Ми можемо хіба що спробувати звести до мінімуму причини, які завдають нам страждань.

Задля цього маємо сприймати все неупереджено та обʼєктивно. Бачити самих себе збоку, аби оцінити реалії, які, в противному разі, так нас поглинають, що осліплюють нас, і ми негодні дати їм назву і дефініцію.

Відтак треба віднайти причини, які спричинили наше страждання. Все можна якось залагодити. Але якщо немає волі до пошуку, а ще менше – до її застосування, страждання триватиме й далі. І не тільки триватиме, а й змусить нас складати провину на зовнішні чинники, на те, чому ми не наважуємося кинути виклик.

Страждання саме не минає, його треба усунути.

Страждання не забувається: воно стає обʼєктивним досвідченням, що нас збагачує.

Усвідомивши своє страждання і поклавши собі позбутися його, ми убезпечуємо себе від повторення тих обставин, які його породили.

Шляхи припинення страждання

Правильні думки: щоденна праця задля звільнення від невідання і поступового осягнення мудрості, як те радив мудрий Платон.

Наші думки ставатимуть тим правильніші, чим більше ми відступатимемося від субʼєктивності, від замилування нашими переконаннями, що їх ми вважаємо кращими за інші, від прагнення завжди мати рацію.

Правильні наміри: кількома словами – на зміну егоїзму поставити великодушність.

Правильні дії: стануть логічним вислідом правильних настанов чи концептів та шляхетних намірів. До цього слід додати волю до дії.

Правильні слова: змушують нас спершу думати, а вже потому щось казати. Негоже піддаватися емоціям, треба передбачати ефект, який можуть спричинити наші слова. Слід зʼясувати собі, чи ми хочемо спілкуватися з людьми, чи просто сперечатися і заповнювати тишу пустопорожніми балачками.

Правильні засоби до існування: передбачають певну моральність. Усі ми мусимо працювати, щоб жити… Але буває негідна праця; мова не про чорну роботу, а про таку, що принижує гідність людини, прирікаючи її на деградацію.

Правильне зусилля: полягає в тому, щоб вживати своєї енергії, не марнуючи її, але й без надмірної ощадливості. Хто докладає зусиль до того, щоб дати і зробити якнайбільше, розширює межі своєї спроможності. Що більше зусиль, то більше можливостей.

Правильна увага: увага є найвищою здатністю свідомості і, правильно спрямована, ще й найсильнішою.

Правильне зосередження: полягає в тому, щоб більшу частину дня не пускатися центру нашої свідомості, поступово позбуваючись її емоційних і ментальних коливань.

Що робити для подолання страждання?

Хай які добрі ці поради, ми знаємо, що ними годі скористатися одразу, та й негайних результатів очікувати не варто.

Не зневірюватися через це. Не чекати, доки страждання цілком зникне, аби продовжити наші дії чи вдатися до інших – нових і кращих. Треба вміти йти рука в руку із стражданням.
Бути терплячим. Якщо страждання устійнювалось і давалося взнаки упродовж тривалого часу, потрібен і час – не такий тривалий, – щоб звільнитися від нього. Необхідно плекати активну терплячість.

Не піддаватись емоціям та думкам про свою меншовартість. Треба не просто уникати заниженої самооцінки, а намагатися видістатися з темного колодязя страждання; таким чином зросте самоповага.

Не гніватися. Не звинувачувати інших і не перекладати на них негативний вияв страждання.

І, передусім, не легковажити багато чинників, що тішать нас, приносять нам радість та ентузіазм, усе те добре, чим обдарувало нас життя, і не бути невдячливим Долі…

Переклад: В’ячеслав Сахно