Проблема нашого часу

Ми маємо багато думок і уявлень, до яких просто звикли, ми засвоїли чимало «істин» зі свого життєвого й культурного часопростору, не замислюючись над ними і не обираючи їх свідомо. Подібно до в’язнів платонівської Печери ми вважаємо, що існує одна реальність — та, яку ми можемо бачити, вимірювати та відчувати на дотик, — не усвідомлюючи, що наші знання є лише думкою про речі, що належать світові Майї.

Навіть точні науки, на думку Миколи Кузанського, є вченим незнанням, яке, намагаючись пізнати природу, з плином століть стає меншим невіглаством. Сьогодні ми пізнали Всесвіт краще, ніж століття тому, і це чудово, але наука не може ані дослідити, ані пояснити того, що виходить за межі нашого емпіричного досвіду, тож вона пропонує безліч неперевірених теорій. Інакше кажучи, вчені також мають лише власні судження щодо головних питань і проблем фізичного¹ та метафізичного існування. Вони вірять або не вірять у Бога й безсмертя душі, долю та провидіння, духовну природу людини. 

Через специфіку нашої постмодерної доби — нігілізм, що проголошує смерть Бога, сцієнтизм, який вважає науку єдиним справжнім способом пізнання, кризу гуманізму, засилля абсолютизованих ідеологій, які видають себе за політичну істину і вимагають віри у свою унікальність та істинність, споживацький матеріалізм, атеїзм і агностицизм, — ми боїмося говорити про Бога, безсмертну душу та смерть, нехтуємо сенсом життя, питанням «чому і заради чого живе людина?». Ба більше, ми не хочемо думати про це, обираючи «життя заради життя» — дегуманізоване існування. Ми віддаємо перевагу вірі в науку (в її правди та хиби), так само як наші діди та прадіди воліли вірити у священні тексти певної релігії. Як зауважив один аргентинський мислитель², підкреслюючи забобонність науки: «Наука стала новою магією, і людина на вулиці тим більше в неї вірить, чим менше її розуміє»

.

Проте наука не може нічого запропонувати щодо сенсу, мети життя і внутрішнього світу людини.

Все це призвело до знецінення й заперечення найвищих цінностей: Першопричини, кінцевої мети, справжнього буття, добра, істини. Сьогодні пропагується значимість минущого та швидкоплинного. Втративши зв’язок зі світом цінностей-ідеалів, ми залишилися без стійких орієнтирів для думки та життя. Цінності є умовою, без якої життя є абсурдним.

«Наша сьогочасна проблема полягає в тому, що ми почуваємося немов ізольованими у Всесвіті, іншими словами, ми настільки призвичаїлися до всього штучного, що втратили здатність шукати сенс речей, а наша драма в тому, що ми не здатні віднайти сенс власного життя. Оскільки ми живемо лише сьогочасним, то втратили теологічний сенс життя, тобто свої предковічні корені і мету життя. Відтак ми стаємо сьогохвилинними, підвладними часові, упевненими в тому, що нас створено немов з випадковості, і в будь-який момент ми щезнемо. Ця підсвідома думка лякає нас і шкодить нам. Замість того, щоб спробувати зрозуміти Природу, ми створюємо посередницькі, неприродні зв’язки»³.

Сучасна людина думає і працює задля «тут і зараз». В давнину людина намагалася міркувати і працювати «для вічності», «назавжди», і саме тому її послання залишається актуальним, дійсним повсякчас. Філософи, поети і трагіки минулого замислювалися над глибиною і висотою людського життя, над метафізичними основами буття, що можуть врятувати людину від падіння в безодню нікчемності, в порожнечу, позбавлену людяності та надії. 

Смерть Бога

Ще сто років тому Ніцше відкрив двері в епоху, в якій все є однаково цінним, бо немає нічого цінного як такого. Не існує нічого важливішого за інше, адже все, що протягом багатьох століть мало фундаментальне значення для людини — від вищих цінностей до ідеї Бога, — ми відкинули. Зі смертю Бога ми втратили телеологічний сенс життя, і воно, позбавлене сенсу, з часом стає все більш невпорядкованим і фрагментарним, ефемерним і марним, одновимірним, позбавленим метафізичної висоти і глибини.

Люди забули, що «бог» — це слово для позначення надчуттєвого світу ідей та ідеалів, а тому «смерть Бога» означає втрату трансцендентності, онтологічних коренів життя, а в певному розумінні це означає і смерть людини, що живе в нікчемності й ні для чого. Адже це слово уособлює все піднесене і найкраще, що є в нас, нашу волю бути, а не просто існувати. 

Якщо Бог помер, то це тому що, як каже Ніцше, ми його вбили. Ми вбили його, аби він не заважав нам жити, вважаючи людину найвищою мірою всіх речей⁴. Легше жити, незважаючи на веління духу, у власній печері, позбавленій світла, знерухомленими, бо нас скував Тифон нігілізму, скептицизму, індивідуалізму та інших лих нашого часу. 

Потреба в подоланні цих лих, вочевидь, більша, ніж будь-коли раніше.

Адже смерть Бога означає не лише знецінення найвищих цінностей, а й втрату Надії — єдиного божества, що оселилося серед людей після того, як вони отримали від Прометея дар вогню. Вона сама є аспектом цього вогню, світла, що горить у людських душах та осяває наше майбутнє. Потрібно задуматися: як можна жити без надії, якщо вона, як-то кажуть, вмирає останньою?

Без Бога і духовних цінностей людське існування перетворюється на шахову партію без фігури короля, що символізує справжню, величну природу нашого буття, метафізичний сенс життя. Ми граємо, боремося, рухаємо фігури, живемо, але заради чого? 

Проголошена смерть божественного — це втеча назовні, до чуттєвого світу, до великого забуття, втеча і заперечення себе, бо, як каже Ямвліх, ми охоплені божественною присутністю.

«Отже, насамперед ти кажеш, що припускаєш існування богів. Так говорити неправильно. Наша природа від самого початку володіє вродженим знанням про богів, яке перевершує всяке міркування або вибір і є первинним щодо міркування і доказу. Це знання від початку поєднане з власною причиною і наявне разом із закладеним у сутності душі прагненням до блага… Радше, ми самі охоплені божественною присутністю і досягаємо повноти через неї, і саме наше існування полягає у зверненні до богів» (Ямвліх «Про Містерії»).

Бог живий, і саме він кличе душі біля порогу, безпомічний, бо всі двері зачинені.

Щасливі ті, хто дослухається до Його голосу, голосу Тиші, і відкриває двері своєї душі; щасливі поети й вакханти, щасливі містики і закохані в мудрість, які час від часу прокидаються і виходять з убогої темряви до світла божественної плероми.

Шлях чесноти

Серед чотирьох фундаментальних питань філософії, сформульованих Кантом: «Що я можу знати? Що я повинен робити? На На що я можу сподіватися? Що таке людина?» — останнє охоплює всі попередні і є докорінно філософським питанням. Багато століть до цього Платон у творі «Алківіад І» сказав, що головним питанням, на яке повинен відповісти кожен, є «хто ми: безсмертна душа чи тіло?». І йдеться не про ментальну позицію, віру чи невіру в безсмертя душі, а про те, якому способу життя віддавати перевагу і як жити: підкоряючись бажанням тіла чи велінням душі?

Ми перебуваємо тут, у часопросторі, аби самим знайти дорогу до себе і в собі, яка дозволить нам реалізувати це внутрішнє прагнення повернутися до Бога, до Єдиного-Блага платонівської філософії.

Для цього філософа (і багатьох інших) душа є безсмертною і спорідненою з Богом⁵, а філософія — це метод повернення душі до джерела, причини її безсмертя, шлях до втілення цього метафізичного першообразу, до якомога більшого уподібнення божественному. Ми перебуваємо тут, у часопросторі, аби самим знайти дорогу до себе і в собі, яка дозволить нам реалізувати це внутрішнє прагнення повернутися до Бога, до Єдиного-Блага платонівської філософії. 

Як може йтися про безсмертя, якщо немає Бога, і як насолоджуватися власним безсмертям, якщо немає вічності, частиною якої ми можемо стати? 

Платон відкидає концепцію антропоморфного Бога, поширену в народних релігіях. Він також виступає проти байок, легенд і міфів, які приписують меншим богам пристрасті, суперечки, вади та злочини, властиві людям. Філософ вважає, що всі ці міфи мають глибший символічний зміст і служать, аби пояснити невимовну реальність. Теологічний міф — це логос інтуїції, найвідповідніший носій істини про богів і дорога до богів, адже за допомогою міфу невидиме стає видимим, а невимовне — оповіданим завдяки символам. 

«Нехай у нас мірою всіх речей буде насамперед бог… хто хоче стати любим богові, неодмінно повинен йому уподібнитися, як тільки можливо. З огляду на це, хто з нас розважливий, той і любий богові, тому що подібний до нього, а хто нерозважливий, той до нього не подібний, а навпаки, відмінний від нього і несправедливий. Те ж твердження зберігається і стосовно іншого» (Платон «Закони», 716 c-d).

Платон дуже практичний, і найбільше його цікавить не питання, чи існує Бог, а те, як треба жити, щоб стати другом Богові. В «Тімеї» він говорить, що творця і батька цього Всесвіту нелегко відшукати, а якщо ми його і знайдемо, про нього не можна буде всім розповідати. Духовність не мислять, а проживають, вона не є поясненням певних речей — це живий досвід, який належить пам’яті серця, а не розуму.

Це ремінісценції, спогади душі про її подорож по внутрішньому небу, про які говорить Платон у «Федрі».

Для філософа поняття Бога уособлює «початок, середину і кінець усього живого», абсолютну, невимовну, вічно досконалу реальність, причину всього доброго, прекрасного та істинного, а єдиний спосіб удосконалити себе, уподібнитися до божества, вшанувати Бога і стати його другом полягає у практиці чеснот, бо, як каже Плотін, без справжньої чесноти Бог є лише словом. 

Цей шлях духовного самовдосконалення нелегкий, адже він передбачає виправлення способу мислення, почуттів і дій, віднайдення в собі вищих цінностей — етичних, естетичних і духовних, і водночас битву людини за панування у своєму космосі, де вона бореться у власних гігантомахіях, титаномахіях і тифономахіях проти різноманіття слабкостей і невігластва.

«Не так вже й легко і часто можна зустріти людей, які старанно прагнуть якнайшвидше досягти якомога повнішої досконалості. І більшість людей називає Гесіода мудрецем за його слова про те, що шлях до пороку “зручний та прямий”, і його можна подолати без зусиль, а до добра, щоб дійти, то тут боги постарались — коштує поту добро: стрімка туди, довга дорога. Спершу — ледве бредеш, коли ж сягаєш вершини, То із важкої — стає та дорога на диво легкою». (Платон «Закони», 718 е; Гесіод «Роботи і дні», 288-289).

Сходження до божественного сходами чеснот передбачає кілька послідовних етапів. Духовне вдосконалення, спроба пробудити латентні чесноти (досконалості душі) починається з практики етичних та очищувальних чеснот і закінчується набуттям споглядальних та «ієратичних» (жрецьких) чеснот, які надають нам мудрості та уможливлюють контакт із божественною реальністю. 

У всіх філософських школах давнини шлях чесноти, впорядкування хаосу — це єдиний шлях до справжнього блага і щастя душі.

«Усвідомлене і щасливе життя — це життя цілісне, що поєднує радість і страждання, сміх і сльози, втрати й набуття. Усі події в ньому пов’язані між собою ниткою Аріадни⁷ — ниткою чистого світла, сплетеною зі смислу, ентузіазму та поступального руху, що виводить нас за межі лабіринту блукань і оман, з печери тіней і віддзеркалень чуттєвого світу. У міру сходження ця нитка перетворюється на осяйний вінець⁸, що вінчає душі, посвячені у великі таїнства філософії» (Антон Мусулін «Мистецтво жити свідомо»). 

Бог — символ духовного життя, світла і благ

Як уже було зазначено, наші власні переконання й думки спираються на судження, які ми складаємо, не надто переймаючись їх обґрунтуванням. Тому в пошуках істини про себе, Всесвіт і потойбіччя ми маємо свідомо обміркувати й переосмислити, подібно до Сократа, те, що, на нашу думку, ми добре знаємо, і принаймні визнати власне незнання. Це перший крок на шляху філософського пошуку. Погляди на теологічні та метафізичні питання можуть різнитися. Однак усі справжні шукачі потребують чогось, що може слугувати життєвим дороговказом — етичних норм та філософських ідей, що виникають із прагнення краще зрозуміти речі за допомогою способу мислення, подібного до того, який застосовує Платон у «Кратилі», аналізуючи значення імен.  

Статуя Зевса, знайдена в давньогрецькому місті Смірна

Єдине життя — це принцип плідності й творчої експансії, який уможливлює розповсюдження Блага на всіх рівнях множинності. Проявлене в часопросторі, це божественне Життя в нас, подібно до Зевса, укладає «подружні» стосунки з екзистенцією і народжує всі чесноти-божества, щоб вони зі свого Олімпу, з осяяної гори безсмертної душі, могли керувати нашим підмісячним космосом, смертною особистістю. Чесноти — діти вічного Життя, — наче Зевс, виконують щодо нас функції догляду, піклування й турботи. 

Але Зевс — божественне Життя (Воля Бути) — має ворогів, і одним із наймогутніших є Тифон (ірраціональна, хтонічна природа), який, за міфом, може перешкоджати життю, знерухомлюючи його. В одній із битв Тифон переміг Зевса і вирвав із його рук і ніг сухожилля, які потім викрав Гермес (Розум) і повернув Зевсові. Лише перемігши Тифона та утвердивши свою владу, Зевс був обраний царем богів. Цей міф має символічне значення і філософське послання до всіх, хто жадає сили «бути» у справжньому значенні слова.

У першому етимологічному ключі Бог уособлює вічне Життя, а радше, на думку неоплатоніків, саму Вічність, із якої походить духовна душа людини, наділена доброю волею, інтуїцією та розумом.

У декількох індоєвропейських мовах слово «бог» походить від латинського deus, що бере початок від санскритського dyaus і етимологічно означає «сяйво неба, денне світло». У Старому Заповіті світло є першою проявленою реальністю; в орфічній космогонії Фанес (давньогр. «сяйво» — від «виводити на світло, змушувати з’являтися») є первинним божеством і деміургом космосу, іноді його називають Метіда (розум, інтелект) і Ерос (любов, що звільняє).

Фанес у трьох його іпостасях уособлює джерело світла, розумний космос і силу, яка об’єднує, освітлює, оживляє світ. Істина — це світло, що походить із Єдиного і є принципом та причиною всілякого єднання, це чистота, що виганяє темряву. Якщо світло істини осяює світ, то око душі, розум, може бачити речі освітленими, відрізняти одну форму від іншої, порівнювати їх, обирати добре і бажане, прекрасне і світле.

Коли душа «поривається до речей, осяяних правдою і буттям, то сприймає їх, пізнає, і видно, що в неї є розум. Коли ж вона чіпляється до того, що розчиняється в мороці, тоді починає недобачати, переповнюється різноманітними гадками, які весь час змінюються то в один, то в інший бік, і виглядає так, наче їй забракло розуму»⁹.

У другому етимологічному ключі Бог уособлює Істину, світло, яке осяває все буття, сяйво і внутрішню красу речей та істот, розум, що впорядковує макро- і мікрокосмос. Тільки завдяки цьому світлу ми можемо шукати і віднайти людину в собі¹⁰. Людина, осяяна духовним світлом, залишає світлі сліди у часопросторі через свій спосіб життя, свої вчинки та вчення. Люди викристалізовують це світло у велич і культури й цивілізації, осяваючи історію.

У слов’янських мовах слово «бог» пов’язане зі словами «бага» (давньоперська) і «бгага» (санскрит), які означають удачу, щастя, багатство, добро, а також воно пов’язане з божеством Бгаґаван (від санскр. bhaga-vat), чиє ім’я буквально означає «той, хто володіє благами, багатство», «дарувальник благ». Інше слов’янське слово «убогість» означає відсутність божественного, внутрішню бідність, життя без Бога і блага.

Зважаючи на ці ідеї, ми можемо сказати разом із Платоном, що наші душі є дочками Пороса (божественного достатку) та Пенії (земної бідності). Який із цих двох аспектів переважає в нашому житті: ми живемо в бідності чи багатстві, і чим ми багаті? 

Для слов’ян Бог уособлює все, що пов’язане з ідеєю Блага, добра і багатства, насамперед багатства духовного, мірилом якого є здатність і прагнення творити добро.

Юпітер, верховне божество римлян, є Diaus Pater (Бог Отець) і виявляє ще одну божественну властивість: він батько всіх богів і людей. Платон, говорячи про деміурга космосу, називає його батьком, адже батько не є кимось чужим і абстрактним, а абсолютною реальністю, про яку ми можемо говорити лише в термінах негативної теології. Нам, людям, потрібен Бог, який є нашим милосердним і справедливим небесним Отцем, що скеровує і захищає нас, другом, який знає нас і розмовляє з нами, вчителем, який любить і розуміє нас навіть тоді, коли ми самі себе не любимо і не розуміємо. 

Наша душа і серце потребують не безмежно далекого, недосяжного абсолюту, а божества, яке завжди поруч і не дає нам загубитися в лабіринтах величезного чуттєвого світу.

«Людина з Богом ніколи не самотня» Х.А. Ліврага

Добре іноді зупинитися й поговорити з Богом. Він добрий співрозмовник, терплячий, не поспішає, не перебиває нас під час бесіди, дає добру пораду. Як казав мій Учитель професор Х. А. Ліврага: «Людина з Богом ніколи не самотня». Навіть у внутрішній самотності, коли ми страждаємо, розмірковуємо на філософські теми чи споглядаємо прекрасне, наша самота не є абсолютною. На цьому духовному шляху наших усамітнень, подвигів, роздумів і подолань Бог супроводжує нас як вірний супутник, як пастир і керманич нашого життя. Він є тим, до кого, згідно з германською етимологією (gudan — закликати силу), ми завжди можемо звернутися. 

В Євангелії Ісус Христос, який уособлює нашу безсмертну душу, проголошує ті самі ідеї, кажучи, що він є «світло, дорога, істина й життя», і що «до Отця не приходить ніхто, якщо не через мене» (Іван, 14:6). Говорячи про уподібнення Богові, Прокл, на відміну від Плотіна, має на увазі не безособове абсолютне Єдине-Благо, вище за чесноти й будь-які атрибути, а наше власне божество, конкретного внутрішньокосмічного бога, який є правителем, провідником і «Отцем небесним» нашої безсмертної душі. Уподібнення нашому богові-правителю не відокремлює людину від цього світу; це означає, що вона починає допомагати Богові в його справі вивищення світу, виконує на своєму людському рівні певну роль у реальності, перетворюється на людину світла, в якій завжди сяє сонячний промінь, що освітлює весь Всесвіт, аби не запанувала темрява¹¹. Пізнати Бога не так просто, адже подібне пізнає подібне. Це означає, що для пізнання божественного треба шукати і знайти божественне в собі: духовне багатство людських (практичних) чеснот і джерело божественних (споглядальних) чеснот — розум і духовну інтуїцію.

Ми завершуємо ці роздуми молитвою з платонівського діалогу «Федр», в якій філософ просить у богів того, що ми повинні просити у них: золота мудрості, краси та внутрішньої доброти, щоб прожити життя, гідне їхньої величі, і вшанувати їх через служіння іншим. 

Для щасливого життя нам не треба просити нічого більше.

____________________________

1. Сучасна наука не знає фундаментальної природи часу, простору, елементарних часток, життя і свідомості.
2.  Sabato E. El Nuevo Fetichismo. Hombres y engranajes. — Editorial Planeta / Seix Barral, 2003.
3.  Ліврага Х. А. Плисти проти течії. Всесвіт як відповідь. / Пер. з ісп. В. Сахна – К.: Новий Акрополь, 2015.
4.  «Нехай у нас мірою всіх речей буде насамперед бог, значно більше за будь-яку людину, всупереч твердженням декого» (Платон «Закони», 716 c-d)
5.  «Добрих людей і богів пов’язує дружба, що народилася зі спільної для них чесноти. Я кажу дружба? Ні, це радше спорідненість і схожість, бо лише час відрізняє добру людину від бога; вона — його учень, його наслідувач, його справжнє потомство, яке великий батько, суворий наставник чесноти, виховує твердо і жорстоко, як і земні суворі батьки». (Сенека «Про Провидіння»).
6.  Платон. Діалоги / Пер. з давньогр. Й. Кобова. — K.: Oснови, 1995.
7.  Аріадна — із давньогр. «дуже чиста», а також «світло отця».
8.  Вінець Аріадни. Бог Діоніс-Вакх подарував Аріадні вінець як весільний подарунок. Коли Аріадна померла, бог кинув вінець у небо, де він і залишився у вигляді сузір’я.
9.  Платон. Держава, 508d. / Пер. з давньогр. Дз. Коваль. — К., 2000.
10.  Як каже Платон у «Федрі», «душа, яка не ніколи бачила істини, не може набути людської подоби» (249 b)
11.  Євангеліє від Фоми, 24.
    

Переклад з ісп. Н. Кульгавої

Редакція О. Косянчук