Запитання, що вже містять у собі відповіді
Чи справді потрібна відповідь тому, хто наважується поставити запитання?
Хтозна… Зчаста той, хто запитує, сам має, хай і підсвідомо, готову відповідь і чекає на таку відповідь, яка мала б підтвердити його власну. Якщо відповіді не збігаються, то він перестає слухати і починає нанизувати аргументи, аби спростувати те, що йому відповіли. Ці постійні зʼясунки так і підбивають спитатися: то навіщо ти запитував?
Хто справді хоче почути відповідь, той уважно слухає і намагається зрозуміти, що йому кажуть.
Якщо хтось вважає свою відповідь правильною, то хай утримується від запитань для простої самовтіхи, аби тільки пересвідчитися, що й інші думають так само, як він. Тож утримуйтесь від запитань, вишукуючи суперечності в інших, щоб потім пишатися власним критерієм. Якщо попередня відповідь не є заготованою, спробуймо зрозуміти різницю між тим, що ми хочемо знати, і тим, що нам до вподоби було б почути на відповідь. Треба навчитися слухати, визнавати цінність інших поглядів, інших ментальних наставлень, що нас тільки збагатить.
Збіднення мови
Одночасно з поширенням впливу засобів масової комунікації зі своїми мовними й правописними нормами та стилями, на сторожі яких стоять, затверджуючи нові терміни, мовні Академії, у повсякденному мовленні спостерігаються численні випадки порушення мовних норм. Мова спрощується до примітивного рівня, мало не до звуконаслідування; що вже казати про новомодні покручі-неологізми. Не всі радіослухачі й телеглядачі вміють правильно послуговуватися рідними мовами.
А на письмі, на жаль, здебільшого відтворюється те неоковирне, що й мовиться.
Втім, цінність слова не зникла і не зникне… Нині нам бракує справжнього вміння вести розмову – говорити і слухати, – а також звички до читання, яке вимагає розмислу та уяви. Різноманітних форм спілкування стало аж над міру, але, як на те, маємо такий ось стан речей:
Лексика усного мовлення тяжіє до збіднення, у вжитку переважають найпримітивніші слова.
Домінують аудіовізуальні форми комунікації, що заступають читання.
В ужитку поквапливе й стисле спілкування, радше спеціальне, ніж літературне.
Знову з’являються символи, абревіатури. Але яку цінність вони становлять?
До вжитку, особливо в середовищі наймолодших, входять модні слівця на познаку спорідненості тих, що їх вживають.
Маємо перед очима панування тривіального, якщо не сказати вульгарного, ефемерного, що враз приживається, позаяк новизна заступає бажання знання.
Виглядає на те, що ми переживаємо витручання добірної мови – потужної зброї для тих, хто вміє думати, говорити, писати, дохідливо висловлюватися.
Можливо, цінність слова, вміння говорити і слухати, непорушну й рефлективну тишу читання назавжди втрачено?
Ми так не вважаємо.
Зростання некомунікабельності
Вже не раз ми згадували про курйозне явище сучасності, за так званої «доби комунікацій», коли стало так складно спілкуватися. Будь-яка комунікація, у тому числі й людська, що нас найбільш цікавить, ґрунтується на обміні життєво необхідною інформацією; але натомість маємо не комунікацію, а якесь тертя.
Втім, чим ми здатні обмінюватися? Давня, вироблена іншими системами виховання, звичка до читання змістовних книжок позитивно впливала на наше вміння підтримувати розмову. Тим часом нині читати й бесідувати стало чи не розкішшю. Звісно, читають і дотепер, але менше і не так, як треба, а це, природно, впливає на наше мовлення.
Тож дедалі рідкіснішими стають змістовні бесіди, а звʼязки між людьми обмежуються, як і розмови, до найбільш необхідних слів…
Бесіда – це один з найпрекрасніших способів спілкування, взаємного обміну живими елементами, якщо ми хочемо поділитися з іншими своїми думками та почуттями.
Вміння вести розмову
Щоб вести розмову, треба мати, що сказати… Треба активізувати увагу, щоб будь-якої миті бути готовим поділитися тим, що належить нашому внутрішньому світові.
Щоб вести розмову, треба мати чіткі ідеї, а не вдарятися в пустопорожні балачки. Треба вміти зачинати і завершувати свою мову.
Щоб вести розмову, не треба боятися ані власних, ані чужих поглядів. Саме розмова дозволяє на цей вільний обмін між людьми, котрі здатні не тільки обстоювати свої переконання, а й дослухатися до аргументів бесідника.
Щоб вести розмову, треба передусім уміти слухати.
Щоб вести розмову, треба вміти слухати
Хто слухає лише самого себе, хто цінує лише власні погляди, кого зачаровує звук власного голосу, той, кому байдуже до інших, які є лиш екраном для відлунювання власних слів, той ніколи не зможе вести розмову та завʼязувати приязні взаємини з іншими. Треба вміти слухати. Не доконче німувати чи відмовчуватися, слід плекати цю чудову здатність слухати співрозмовника, який теж прагне контакту.
Вміти слухати – це своєрідне мистецтво, що вимагає уваги, осмислення почутого, розуміння, чому нам кажуть те, що кажуть, вичитування в очах співрозмовника, застосування міміки, яка має засвідчувати нашу активну участь у діалозі.
Слухати – це порівнювати з тим, що думаємо ми самі, а порівнюючи, виважувати власні думки.
Слухати – це вміти саме вчас докинути своє слово, не перебиваючи і не ігноруючи те, що каже інший. Це підтримувати і вміло вибудовувати подальшу розмову, щоб вона мала зміст, тобто, початок, середину і завершення.
Слухати – це розуміти інших і самих себе…
Хто здалий до розмови і вміло перемежовує свою мову з мовою інших, хто слухає іншого не менше, ба й більше, ніж себе самого, той уміє визбирувати все цінне скрізь і повсюди та з кожної миті життя.Він плекає свою спостережливість, незворушність, шанобливість і здатність мислити.
Вміти слухати – це найкращий спосіб уміти говорити.
Вміти говорити, вміти вести діалог
Виглядає на те, що здатність говорити сягає сивої давнини, а втім сила-силенна людей досі не заслуговують на «залік».
Не йдеться про просту повсякденну мову, якою ми послуговуємося для сякого-такого порозуміння з ближніми. Не треба великого хисту, щоб добрати кілька слів для порозуміння з іншими.
Утруднення виникає тоді, коли ми маємо висловити те, що думаємо і відчуваємо, коли ми маємо не тільки говорити, а ще й слухати інших, котрі теж говорять, коли, власне, маємо розпочати діалог.
ЩО ТАКЕ ГОВОРИТИ. Говорити – це вживати вербальної мови задля порозуміння з іншими. Це висловлюватися точно, достатньо ясно, не казати зайвого і не бути надто лаконічним.
Щоб домогтися цього, треба спершу підійнятися двома щаблями: вміння відчувати і вміння мислити.
ЩО ОЗНАЧАЄ ВМІТИ ГОВОРИТИ. Це результат уміння відчувати і мислити, а відтак, висловлювати це адекватним чином.
Добре говорити – це ще й ВМІТИ СЛУХАТИ І ВМІТИ ПІДТРИМУВАТИ РОЗМОВУ.
ВМІТИ СЛУХАТИ. Хто вміє прислухатися до власних почуттів і думок, уміє слухати й інших. Він може розуміти їх краще чи гірше, може пройнятися ними чи ні, але вміє помовчати, щоб дати слово іншим.
Вміти слухати – це розмірковувати в ритмі співрозмовника, вчуватися в його думки та почуття. Звісно, що не доконче погоджуватися з усім, що ми чуємо. Але треба мати самовладання, шанобливість і готовість до співіснування.
ВМІТИ ВЕСТИ ДІАЛОГ. Діалог – це мов музичний твір для двох чи кількох інструментів. Це вміння робити паузи, аби вступили інші голоси, а не заповнювати весь час звуком власного голосу. Це вичікувати слушного моменту, щоб доточити своє слово, тобто, якусь думку й почуття, і знову помовчати, аби інші подали свої голоси.
Непросте мистецтво, яке не залежить від когось одного! Адже для того, щоб діалог відбувся, ми, удвох чи укількох, маємо бути у згоді.
Цим дивовижним мистецтвом володіє той, хто вміє контролювати свою чуттєвість і свій розум, хто вміє говорити, вміє слухати, вміє вчитися, вміє повідомляти і вміє спілкуватися з іншими.
ДІАЛОГ у ВМІННІ ГОВОРИТИ – це те саме, що й СПІВІСНУВАННЯ у звичайному ВМІННІ ЖИТИ.
Фрагмент із книги «Філософія для життя»