У літературі всіх часів, а також у середньовічному мистецтві, наприклад, у романі Віктора Гюґо “Собор Паризької Богоматері”, природа була представлена як книга – відкрита або закрита, відповідно до нашої здатності інтерпретувати її мову. Мову, яка для розуму є чистою математикою, як би сказав Галілео Галілей, а для почуттів – кодом, в якому переважає колір.

Реальність постає перед нами через геометрію форм, як наприклад, через розташування архітектурних будівель, але саме колір забарвлює і змінює наш світ емоцій. Більше того, перше відчуття, яке досягає нашої свідомості, – це зір, а в ньому колір передує формі. Ось чому в сучасному маркетингу ледь чи не першою ознакою є колір: розподіл приміщень у будівлі, типи пального, які ми використовуємо для нашого автомобіля, ідентифікатори електричного устаткування, корпоративний логотип тощо. Колір першим відкриває двері до нашої чутливості і тому має життєво важливе значення у всіх сферах нашого життя.

У стародавньому мистецтві різні кольори вказували на наявність різних станів (в Індії їх називали татвами) або емоційних вібрацій у душі природи; або ж кольори утворювали шифр прихованих значень, які зараз намагаються розшифрувати дослідники іконографії та релігійної символіки (наприклад, у єгипетських ієрогліфах); чи то мовчазний код, відомий усім, якою мовою вони б не говорили (як у середньовічній геральдиці).

У мистецтві ацтеків, буддизмі Магаяни чи китайському даосизмі боги або стани природи представлені п’ятьма кольорами: білим, жовтим, червоним, зеленим і синім (або чорним). В Індії ця ж природа представлена у вигляді триколірного козла (червоного, білого і чорного), і кожен із цих кольорів яскраво символізує три тенденції, або властивості (гуни), які керують усім, що проявляється у світі. Червоний – це надлишок, пристрасний і творчий колір, раджас, або активна властивість, що уособлює бога Брахму; властивість тамас зображена чорним кольором, що символізує бога Шиву і як тенденція означає інерцію, руйнування, пасивність, спокій і занепад; білий асоціюється з властивістю сатва або Вішну, любов’ю і мудрістю, силою збереження, і ця тенденція-колір, що є живим символом чистого і світлого, означає міру, гармонію, дію з обов’язку, ритм і рівновагу.

Та ж індуїстська філософія, як і ацтекська, каже, що життя – це галерея картин, послідовність подій, яких ми часто не можемо уникнути, але які ми розфарбовуємо збляклими, темними або яскравими і світлими станами душі (кольорами). А наше минуле – це лабіринт нерухомих образів, забарвлених нашою емоційністю, які з несвідомого тиснуть на нас і змінюють наше бачення та інтерпретацію світу. В інших текстах життя і вся природа розглядаються як багатобарвна тканина, де кожна нитка певного кольору – як у міфах про грецьких Парок чи германських Норн – є однією з ниток нашої долі.

Це проявляється в мистецтві, фольклорі та міфології, але не тільки там. У мові та у використанні кольорів є культурний чинник, і кожен народ кодифікує значення цих кольорів по-своєму: наприклад, колір жалоби в Європі – чорний, а в Китаї – білий. Та все ж кожен колір і відтінок викликає певний особливий емоційний стан і навіть посилює або сповільнює біологічну функцію, збільшуючи чи зменшуючи, наприклад, частоту серцебиття. І це має універсальне значення, це код самої природи, це не домовленість, а частина мови життя, його непорушних законів. Якщо використати метафору, слідуючи за давніми герметичною і платонівською традиціями, то можна сказати, що це мова, в якій голосні – чисті кольори (принципи життя, божественні подихи), а приголосні – форми, архетипи побудови, якими користується природа.

Коли такі філософи, як Ортега-і-Гассет чи Мігель де Унамуно, кажуть, що кожен пейзаж – це, по своїй суті, стан душі, вони мають на увазі спосіб, у який форми і кольори вплетені в нього, і вібрацію, яку вони накладають на душу. Є кольори, які надихають і заспокоюють душу, як блакить неба, що нагадує про нескінченність; інші, як червоний, збуджують, вони схожі на полум’я вогню; треті надають впевненості, як жовтий колір сонця; четверті, як зелений із його безліччю відтінків – хіба це не колір природи? – змушують нашу свідомість затриматися на них, позначають межу: Гете у своїй «Теорії кольорів» говорить, що «око і дух спочивають у цьому складному кольорі. Вийти за його межі не хочеться, та й не можна». Ось чому він каже, що цей колір використовувався в його столітті – як часто і сьогодні – в оздобленні вітальні.

Вдалині синіють гори, ніби колір повітря є саме синім, кольором, у якому все стає безтурботно далеким; білість хмар – це обіцянка води, яку вони приховують і яка запліднить природу; самі квіти, з конічною геометрією пелюсток і яскравими кольорами, не лише приваблюють бджіл, які їх запилюють, а й, на думку деяких учених, слугують – геометрією і кольором – радіолокаційними екранами, що притягують своїми вібраціями (енергією, пов’язаною з формами і кольорами) певні космічні промені, що приходять із зоряного неба, необхідні для алхімії життя.

Так, мова кольору – це мова природи, а також мова людської душі.