Ця тема близька кожній людині, вона стосується будь-кого з нас. Кожен проживає своє неповторне життя, унікальне завдяки душевним переживанням, спогадам і надіям, смислам й ціннісним орієнтирам, труднощам і подоланням, якими ми його наповнюємо. Однак є питання, актуальне для всіх: як проживати своє життя більш свідомо? І що означає «більш свідомо»?
Насамперед, це означає усвідомлення того, що відбувається всередині й навколо нас, бажання і здатність помічати те, що зазвичай вислизає з поля зору через неуважність, брак рефлексії та психостазії, які дають нам змогу бачити й оцінювати свої мотиви, переживання та вчинки. Адже ми багато чого ігноруємо у своєму житті – і хороше, і погане, і те, що нам до снаги наразі, і те, що потребує зусиль і часу. І в цьому нехтуванні життям, його нюансами та деталями, які вислизають від нас, прихована причина значної частини наших страждань. Я б сказав, що насамперед ми ігноруємо самих себе і свою людську природу, питання сенсу життя та його призначення.
Часом у нашому житті трапляються потрясіння, втрати й катастрофи, які руйнують усе, що здавалося міцним і непорушним. У такі, на щастя, рідкісні моменти ми знаходимо сили наново вибудувати й одушевити власний світ, населити його цінностями та смислами, які колись ми сприймали абстрактно, не співвідносили з собою і не вибудовували з них внутрішній узгоджений космос.
Пильність до себе починається з екзистенційних запитань про природу людини та її призначення. Хто ми такі, звідки прийшли і куди йдемо? Як і чому ми є в цьому світі? Відповіді на ці запитання визначають наше ставлення до життя, і те, яке застосування ми йому знаходимо. Якщо ми не знаємо, хто ми і чому маємо служити, ми не знатимемо, як нам застосувати себе за призначенням і як розпорядитися своїм життям.
Тому Платон у діалозі «Алківіад I», з якого починається вивчення корпусу його творів, запитує: хто ти – безсмертна душа чи тіло? Ми маємо визначити для себе, хто ми є. І відповідь на це запитання має бути не теоретичною, обмежуючись лише словами, а практичною. Філософ-стоїк Марк Аврелій у своїх роздумах трохи інакше формулює це питання: «До чого ж це я уживаю своєї душі?» Щоразу про це запитуйся і бери себе на іспит: «А що в мене зараз у тій частці, яку звуть керівною? І чия в мені зараз душа? Чи не дитятка? Чи не хлопчиська? Чи не жіночки? Чи не тирана? Чи не худобини? Чи не звіра?».1
Якщо ми – це душа, тоді мусимо намагатися скрізь і завжди спостерігати за собою, помічати й оцінювати те, що відбувається в нашому внутрішньому світі, починаючи з найбанальніших речей. Коли ми відчуваємо голод, було б добре зауважити, що голодним є наше тіло, а не ми. Чи усвідомлюємо ми, як поводимося: як дитина чи дорослий, тиран чи аристократ, і хто з них зсередини керує нами в тій чи іншій ситуації?
Марк Аврелій – філософ, і звертався до самого себе з позиції філософії. Філософія як любов до мудрості й турбота про себе завжди повертає нас до самих себе. Я б сказав, що це притаманне не тільки філософії, а й самому життю. Адже в житті ми завжди стикаємося із собою добрим і поганим, завжди зустрічаємо себе й відкриваємо себе. «Людина може побачити те, чого не бачила, почути те, чого не чула, відчути смак того, чого не смакувала, побувати там, де ніколи не була, але завжди і скрізь вона може знайти тільки себе… Або не знайти».2
У труднощах ми відкриваємо, чи здатні їх долати; спілкуючись із людьми, ми відкриваємо, чи вміємо дружити, розуміти інших і піклуватися про них. Усе наше життя є питанням «хто ми?» і відповіддю на це питання.
Кожен із нас є для себе проблемою і можливістю, питанням і відповіддю. Інакше кажучи, життя ставить перед нами запитання, і, відповідаючи на них, ми пізнаємо й будуємо себе. Життя – це поле можливостей для самореалізації, але воно вимагає відповідального та серйозного підходу, і водночас радісного.
Щастя
Усвідомленість ставить перед нами питання структури й динаміки простору нашого внутрішнього світу. Подібно до того, як у навколишньому світі є небо і земля, моря і суходіл, розмаїття живих істот, дикі землі і землі обітовані, так і наш внутрішній світ різноманітний і населений. У ньому є піски повсякденності й вершини духовного досвіду, пристрасті й глибокі почуття, звичні думки й проблиски істини, є свої звірі, мінотаври, кентаври, сирени й герої… У нашому внутрішньому світі сплітаються звичайне й чарівне, нице та високе… Ми не знаємо себе, але, що б не було, в одному ми не сумніваємося: ми хочемо прожити щасливе й осмислене життя. А що нам потрібно для щастя, яким є поле смислів і цінностей, що спрямовують наше життя? Більшість скаже, що важливими є сім’я, робота, друзі, кохання, освіта, благополуччя… Потрібно все це та багато іншого, щоб почуватися щасливим.
Отже, як жити більш свідомим життям?
Як сказав Аристотель, усе, чого ми прагнемо, ми хочемо здобути заради щастя, і лише щастя ми хочемо заради нього самого. Коли ми бажаємо добробуту, хорошої роботи, друзів, любити й бути любимими – усього цього ми хочемо заради того, щоб почуватися щасливими. І ми хочемо цього назавжди, а не на певний час. Це «назавжди» означає, що наш внутрішній світ потребує постійної турботи й уваги, щоб виправити те, що потрібно виправити, і виростити те, що не проростає саме по собі.
Чи замислювалися ми над природою того, з чим пов’язуємо своє щастя? Для щастя нам потрібні друзі, але вони не падають з неба, і їх не купиш у магазині, щоб користуватися ними за потребою. Якщо я хочу, щоб у мене були друзі, потрібно запитати себе: чи вмію я дружити і чи здатний бути добрим другом? Що для мене означає слово «друг»? Друг – це той, з ким я непогано розважаюся, чи, можливо, це споріднена, близька душа?
Спілкування – важлива складова людського життя. Адже люди потребують одне одного, але стосунки мають різні градації. Дружба передбачає наявність іншої людини, з якою нас з’єднують міцні зв’язки; це простір спілкування й діалогу, взаємодовіри й відповідальності. Сучасні соціальні мережі уможливлюють комунікацію, обмін інформацією, переживаннями й роздумами, але вони в якомусь сенсі лише посилюють проблему самотності. Там можна знайти багато контактів, але складно зав’язати справжню дружбу.
Дружба – це можливість словесного і безсловесного діалогу, радості простого людського спілкування і спільного пошуку істини. З друзями ми створюємо спільний психологічний і духовний простір і причетні до нього. Ми мислимо разом, прагнемо взаєморозуміння, ділимося переживаннями, спілкуємося мовою слів і почуттів, присутні в серці одне одного й чуємо навіть те, про що нам не хочуть говорити, щоб не турбувати. Дружба, подібно до музики, вимагає вміння чути і творити композицію стосунків з усім багатством мелодій, ритмів і настроїв.
Дружба не є монологічною. У монолозі людина не шукає точок дотику, не прагне взаємозбагачення і не готова подарувати частинку себе іншому. Вона глуха до думок і почуттів інших. Бути разом – ще не означає дружити. Приятелів ми вибираємо тому, що нам чогось бракує, заради себе і власної вигоди, а друзів – заради них самих. І тим не менше дружба, що існує не заради нашої практичної користі, дарує нам радість спілкування, духовного зростання і взаємозбагачення. «Ні про що на світі не дбають люди так мало, як про дружбу. Кожен може сказати, скільки в нього кіз і овець, а скільки друзів – не знає. Купуючи худобу, він буває особливо обережний, а друзів обирає легковажно і не бачить ні знаків, ні прикмет, за якими розпізнається дружба. А вибирати потрібно надійних, незмінних і твердих, а їх якраз найважче знайти».3
Виникає ще одне запитання: чи вмію я бути другом самому собі? Чи дружу я із власним життям? Як подружитися з іншими, не маючи глибоких, діалогічних стосунків із найкращим, що є в нас, із тим, що стоїки називають керівним началом, а Платон – людиною в людині? Дружити із самим собою, вести внутрішній діалог, чути й бачити себе, розуміти себе й піклуватися про себе, прийняти життя і помиритися з ним – завдання нелегке й надзвичайно важливе. Усе це можна назвати заняттям філософією, зверненням до сенсу, прагненням налагодити узи дружби на всіх планах екзистенції, бо філософські міркування неможливі без справжньої дружби людини із самою собою, з іншими та, врешті-решт, із метафізичним виміром реальності.
Як сказав Епікур, «Шляхетна людина передусім зайнята мудрістю і дружбою. Одне з них є благо смертне, інше – безсмертне.»
Дружба – це форма любові, невід’ємної складової людського щастя. Розмірковуючи про любов, можна поставити собі запитання: я хочу, щоб любили мене чи я здатний любити, навіть якщо мене не люблять? Чим я заслужив любов інших людей: самим фактом свого існування? Моя любов поневолює і зв’язує іншого по руках і ногах чи дає йому свободу, ушляхетнює і освячує його існування? Ми всі хочемо, щоб нас любили, але мало хто здатний по-справжньому любити, більше віддавати і піклуватися про іншого, ніж вимагати. Для того, хто любить, кохана людина стає важливішою, ніж він сам. Коли любимо, ми забуваємо про себе, але завдяки любові знаходимо себе.
Любов долає дистанції, що розділяють нас, сприяє зближенню, єднанню… Йдеться не про нерозумну закоханість і не про співмешкання людей, чужих психологічно й духовно. Любов – це вічно юна богиня відродження й нового народження. Вона нічого не вимагає, бо всім володіє, не завдає ран, а зцілює душі, перетворюючи важкий свинець екзистенції на золото. Любов – це опора вічності й запорука долучення до вічності, бо лише те, що скріплене узами любові, непідвладне забуттю і не буде втрачене в потоці часу, який обертає душі в колі необхідності.
Для щастя важлива також освіта. Прекрасно, якщо вона триває все життя. Але освіта – це не просто пізнавання і накопичення нових знань, а спосіб виховання, навчання і формування особистості. Ми можемо знати багато чого, але це знання не зробить нас щасливішими, якщо ми не співвідносимо те, що знаємо, із власним життям, не починаємо краще розуміти себе та інших людей.
Аристотель казав, що всі люди природньо прагнуть знання. Пізнання – це основна властивість життя. Усе живе пізнає навколишній світ, дізнається, що є корисним, а що ворожим, і завдяки цьому перетворює себе та намагається вибудувати гармонійні взаємини зі світом. Знання – це не просто мислення і запам’ятовування інформації. Насамперед це вміння, думка, що стала словом (глаголом). Це те, що можна назвати еволюцією, розгортанням життя, як біологічного, так і духовного.
Як сказав П’єр Адо: «Справжнє знання є, зрештою, умінням, а справжнє уміння полягає в умінні робити добро».
Для щастя важливе і благополуччя, в якому, на моє глибоке переконання, має бути більше «блага», ніж «-получчя», більше духовного, ніж матеріального. Можна знову згадати Аристотеля, який говорив, що людина бажає не просто жити, а жити благим і осмисленим життям.
Важливою складовою людського щастя є робота. Усі ми хотіли б, щоб наша професія не просто давала нам змогу здобувати засоби до існування, а була творчою, улюбленою справою. Чудово, якщо вона є творчим процесом, такою собі формою деміургії, що уподібнює людину Творцеві Всесвіту. Однак робота – це не тільки перетворення навколишнього світу і виробництво чогось. Є й внутрішня робота, яку ми маємо здійснити стосовно самих себе. Плотин казав, що людина повинна невпинно ліпити свою власну статую, допоки не засяє божественний блиск чесноти. Кожен має виліпити себе. Якщо ми не будемо свідомо виконувати цю роботу, якщо не будемо виправляти свої помилки, тоді нас ліпитиме доля. Якщо ми не візьмемо відповідальність за себе і свою людську подобу, доля випрямлятиме криве, лікуватиме хворе, роблячи це не в найприємніший для нас спосіб.
Не слід протиставляти зовнішню роботу роботі над собою, а також сприймати першу, як непереборне зло. Що ми свідоміші, то краще розуміємо, що зовнішня робота нас виховує, дисциплінує, створюючи можливості для роботи внутрішньої. І навпаки, внутрішня робота надає зовнішній більшої глибини. Поєднання цих двох граней і є ключем до подолання рутини.
Що ж до призначення, я раджу не ототожнювати його з професією, хоча вона може бути засобом і можливістю реалізації призначення. Розмірковуючи про це, можна виходити з найбільш очевидного. Яке призначення, наприклад, має стіл або книга? Призначення столу – бути столом, а книги – книгою. На запитання про призначення людини напрошується відповідь: призначення людини – насамперед бути людиною і олюднюватися. Щоб стіл був столом, він має служити столом – таке його призначення. Так і людина: вона має олюднюватися, щоб змогти служити людиною і бути нею в справжньому сенсі цього слова.
Смисли, цінності та орієнтири
Як ми розуміємо сенс свого життя?
Проблема сенсу життя – це ще одне фундаментальне питання, тісно пов’язане з мистецтвом жити більш свідомо.
Виходячи з філософських учень ідеалістичного спрямування, можемо сказати, що сенс життя заданий від початку. Іншими словами, людина – це безсмертна душа, і ми не випадково опинилися в цьому світі. Ми прийшли в життя, щоб здійснитися, щоб, подібно до Геракла, завоювати право на безсмертя. Якщо людина створена за образом і подобою божою, тоді вона має реалізувати цю подобу, що можливо тільки в часі та просторі, на цій грішній землі. Якщо сенс задано від початку, тоді, хочемо цього чи ні, ми всі йдемо до певної мети, добровільно або під керівництвом долі. Вочевидь, ми не повністю розуміємо, якою є мета, і називаємо її різними іменами, але в будь-якому разі вона передбачає реалізацію всього божественного, що від самого початку присутнє в душі, як зерно, яке має прорости. Здійснення мети буддизм називає досягненням Нірвани, християнство – завоюванням Царства небесного.
Якщо сенс задано, тоді задано й лінію зростання та розгортання душі.
Припустімо, хтось може не сприймати ідею безсмертя душі, однак у всіх нас є потреба надати своєму життю сенсу. Його треба відкрити для себе й наповнити змістом, що надає життю вертикального виміру. Цю думку добре ілюструє притча про трьох будівельників храму. На запитання про те, що вони роблять, вони дали три різні відповіді: перший відповів, що несе каміння; другий – що заробляє гроші, щоб прогодувати сім’ю; а третій – що будує храм. Так, він теж несе важке каміння і заробляє гроші, але він не випустив з поля зору головне – сенс самої роботи: він будує храм, який, можливо, ніколи не побачить завершеним. Інакше кажучи, наше сприйняття і ставлення до власного життя дуже важливе. Отже, можна поставити запитання: наше життя для нас – це тягар труднощів, турбота про тих, кого ми любимо, а можливо, будівництво храму всередині нас і зовні? Ніхто не хоче прожити життя убоге й позбавлене сенсу. Ми відкриваємо сенс і утримуємо його розумом і серцем.
Етимологічно слово «смисл» означає життя, що спрямовується думкою, мисленням. Інакше кажучи, для того щоб був смисл, необхідне мислення, розрізнення, оцінка і внесення ясності туди, де її немає. Смисл народжується в думці, яка вибирає керівний принцип життя, те, заради чого варто жити. У мовах, у яких це поняття запозичене з латини (sens, sensus), воно позначає не стільки думку, скільки напрямок руху, лінію розвитку життя, мету, до якої треба дійти, а також здатність відчувати (sentire) «смак життя», що не дає змоги йому стати однорідним потоком звичайних подій.
Отже, сенс передбачає мислення, наявність цілей-цінностей і вольовий рух, що веде душу до її реалізації. Смисли-цінності – це храми, побудовані нами в мирській буденності.
Кожна людина є творцем і батьком-матір’ю власного всесвіту. Але що це за всесвіт? Він прекрасний і розумний чи поганий і невпорядкований? На який першообраз дивився той, хто його влаштував, що за світила і планети обертаються на його небі і які живі істоти його населяють? Усі ці питання ставить Платон у діалозі «Тімей», у якому досліджує походження, природу й устрій космосу. Платон виходить з ідеї, що деміург, будучи благим і мудрим, бажав, щоб космос був прекрасним, гармонійним, одухотвореним і розумним. І оскільки все, що існує, створюється за якимось зразком, споріднене і подібне до нього, творець вибрав за першообраз незмінно сущу, вічну, живу і прекрасну реальність, осяжну за допомогою розуму. А якби він дивився на мінливе й хаотичне, то створив би поганий світ.
Людина є мікрокосмосом, творцем самої себе й умов свого існування. Дотримуючись роздумів Платона, можна поставити низку запитань щодо природи мікрокосмосу, його творця, обраної моделі та сутностей, які населяють наш внутрішній всесвіт. На який зразок ми дивимося, творячи себе і власне життя: на довговічне, справжнє, внутрішньо узгоджене, благе і прекрасне, чи на мінливе, матеріальне, суперечливе і нерозумне? На світ цінностей чи потреб, продиктованих тілом? Ким населені стихії нашого внутрішнього світу, нашої душі? У ньому мешкають лише легковажні птахи, нерозумні, дикі звірі, німі й недоумкуваті риби, чи в ньому живуть люди, герої та боги – сутності, які наділені безсмертною й неруйнівною природою, походять від деміурга і творця всіх речей та споріднені з ним? Яким є творець нашого світу: він добрий і чужий будь-якій заздрості чи сліпий, глухий і нерозумний? Що спрямовує душу: провидіння чи необхідність, розум чи чуттєві поривання, Венера небесна чи Венера земна? Ми всі хочемо, щоб наше життя було прекрасним. Але для цього ми самі маємо стати розумнішими та керуватися духовними й моральними ідеалами, щоб, творячи власне життя, завжди звертатися до них і звірятися з ними.
Продовження читайте у наступному номері.