Існує давнє визначення виховання як «видобування» з людського єства багатющих скарбів нагромаджених одвіку досвідчень, які мають служити людині задля повноти життя.

Усі ми хочемо жити, але ж бо треба ще й уміти жити. Належно вихована людина живе повним життям, на двох полюсах – нижньому матеріальному і вищому духовому. Неналежно вихована людина, або людина, за душею в котрої нічого немає, живе не повноцінно, вона прикута до землі у фізичному світі.

Майя¹ ставиться до життя своєрідно. Вона знає, що Життя міститься в усьому і що є тонкі плани, де тіла не є доконечністю… Але на Неї покладено обов’язок опікуватися тілами, опікуватися матеріальним світом, що Вона сумлінно і робить. Тож людям властиво дбати тільки про життя непрозірної матерії, а відтак і мати з нею справу. 

Облишмо ненадовго гру Майї і подивімось, як відбувається виховання дитини.  Насамперед її вчать їсти без допомоги дорослих, самостійно вдягатися, вмиватися, орудувати певними, доступними їй інструментами. Старші опікуються її розвитком, здоров’ям, зовнішнім виглядом, різними забавами. Але все це суто зовнішнє, покликане задовольняти насамперед тілесні потреби. Усе інше в людині лишається незнаним, а коли щось інтуїтивно і відчувають, то воліють це ігнорувати, ніби його не існує.

Навіть більше. Долучившись до цієї гри, деякі батьки усвідомлюють, що могли б навчити своїх дітей чогось більшого, аніж суто поверхового, але не роблять цього з остраху. Вони побоюються, що їхні діти будуть «не такі, як усі», а повноцінне внутрішнє життя принесе їм страждання від байдужості або нерозуміння інших людей.Тож вони позбавляють своїх дітей неоціненного скарбу, що, напевне, міг би зробити їх не тільки відмінними від інших, а й кращими. 

Якщо виховувати означає видобувати, тобто уможливлювати вивільнення глибоко прихованого, то мусимо визнати, що в людині є дещо більшого, ніж її життєві органи. Це «дещо» є немов серцевиною, що характеризує сутність людини; це її одвічне Я, те Я, що несе в собі світи й атмосферу часу, те Я, що, позірно безпам’ятне, зібрало плоди на всіх земних шляхах. А це внутрішнє «дещо» вартісне своєю правічністю, багатим досвідченням минулого. Оце і є виховання. Оце і є те, що проявляється завдяки вихованню.

Для того, щоб добутися до сутності людини, існують певні правила. Для того, щоб розколоти горіх і дістати зерно, або зняти ножем лушпиння з картоплини, щоб її з’їсти, або розбити шкаралущу яйця, щоб з’їсти жовток, треба вміти це робити. Чистити картоплю, розбивати яйця чи горіхи ми навчилися, а як добутися до внутрішнього плоду людини, нам не відомо. З людьми ми поводимось як з горіхом, картоплиною чи яйцем, не маючи жодного уявлення про те, що міститься під поверхнею. Проте, серце знає більше, ніж шкіра, а душа знає більше, ніж тіло…

Без людей з внутрішнім життям не може бути мови про науку, яка б пробудила внутрішнє життя інших.

Сьогодні батьки можуть дати життя фізичне, але вкрай рідко вони можуть дати життя внутрішньому єству дитини. Сьогодні вчителі можуть вишколити, навчити сумлінно виконувати певні завдання, але не можуть дати усвідомленність.

Без сумніву, Майї до вподоби люди неусвідомлені. Їй до вподоби ці примітивні створіння, які конають у праці, складаючи шану богові, якому служить Майя, – матерії. Майя грається з вишколеними людьми, як у цирку. Їй потрібні саме такі люди, котрі досконало управляються своїми тілами, але не хочуть знати, навіщо це роблять. Це люди з опоною на очах – символом того, що, чим менше вони бачать, тим менше загрожені їхні фізичні структури. Вони живуть, спонукувані правічним автоматизмом, що все урухомлює, не відаючи, що таке рух.

Чи діждемо ми Прометея, який, зглянувшись на людську нікчемність, принесе світло в цей світ? Чи Майя візьме колись в руки смолоскипа, аби люди побачили нарешті сенс ритмічного танцю?

Якби таке сталося, якби спала в людей полуда з очей, тоді постала б освідомлена людина, а разом з нею виник би новий ланцюг, ланки котрого не уникли б гри, але навчилися б бачити її іграшки зсередини.