Я беру за відправну точку те, що кожна людина народжується з певними властивими їй якостями та потенціалом, які можна розвинути. Тож людина здатна вдосконалюватися, а для цього їй треба допомогти належним чином опанувати свою внутрішню складову. І я вважаю дуже слушною заувагу професора Лівраги, що «виховувати означає видобувати. Виховувати – це не приневолювати чи примусово викривлювати те, що закладене природою, а вивільнювати його з-під ярма тваринності, психічної та духової обмеженості, що ув’язнює і спричиняє страждання. Видобувати означає відкривати, виявляти те, чим ми насправді є». Увесь цей процес виховання або передавання культури має допомогти у трансформації людини.

Як на тепер, ми не можемо похвалитися бодай якимись успіхами у цій царині, і це в той історичний період, коли наша система урядування нагально потребує належно вихованих громадян. Це провал системи, оскільки ми не виховуємо особистостей, здатних на самопосвяту задля загального добра, здатних поставити суспільні інтереси понад особисті.

Філософський проєкт полягає в тому, що громадянин має бути корисним, щасливим і свідомим. Ми маємо хотіти бути корисними для інших і досягати в цьому успіху. Що ми можемо зробити для спільноти? Що ми вміємо робити? І хоча ми маємо роботу, винагорода за яку дозволяє нам жити комфортно, певну долю часу потрібно присвячувати волонтерству – проявляти свою добру волю та безкорисливість у служінні суспільству.

Щоб доброчинність дійсно приносила користь іншим і водночас стала інструментом особистого зростання волонтера, потрібно задіяти дві сили в єдиній гармонії: волю і свободу. Ось де ключ. Коли ми щось робимо для інших з доброї волі, без примусу, і до того ж докладаємо в цьому певних зусиль, отоді найбільше розкривається увесь наш наявний потенціал. Якщо ми головно теоретики, неспроможні чи не зацікавлені втілювати в життя витворений нами інтелектуальний всесвіт, то ми уподібнюємося до великого провидця, який може прозирати своїм інтелектом дуже далеко, але сам шкутильгає  і не може ходити, тож хтось інший мусить нести його до найближчого пункту призначення.

Почерез культуру, яка бере початок у вихованні для життя в спільноті, наскрізно проходить філософська нитка, і ця культура ушляхетнює. Бути «культурним» означає бути «культивованим», адже саме через вибудову характеру та особистості ми ушляхетнюємося. З погляду вічної філософії, культурна людина – це людина, яка сама себе культивувала, тобто виплекала. І поза тим, вона вміє жити з іншими. Це свідома людина, щаслива, продуктивна, здатна жити в мирі, злагоді та гармонії з іншими громадянами. 

З погляду нашого сьогодення це може видатися утопією. То так, але людина повсякчас еволюціонує і має широкий простір для свого вдосконалення. Життя – це безперервне навчання, і позаяк воно залежить винятково від самого індивіда, тут нам може стати в пригоді філософська практика. То рушимо впевнено й усвідомлено до співіснування? Усвідомимо безперервність буття? Може, настав час будувати свідомість братерства, хай наразі це і видається нездійсненним?

Зробімо вправу на уяву. Уявімо, що ми знаходимося в іншому часі, в Греції, в Атенах V сторіччя до н.е. Уявімо якогось атенського громадянина, що за своє недовге життя дізнав неабияких досвідчень: повоював проти інших грецьких міст, бачив смерті своїх побратимів, пережив посуху, епідемії та голодні часи. Також він брав участь у святах свого міста, у літургійних ритуалах, народинах у своїй родині, в симпозіумах – філософських бенкетах… аж тут настає час для театральної вистави. Тогочасний атенець цілий рік чекав на щорічні театральні змагання з виставами, що тривали близько восьми годин, а зачарована публіка в туніках сиділа під зоряним небом при світлі смолоскипів.

Йде вистава п’єси «Прометей закутий» Есхіла. Наш атенець сидить на кам’яній лаві і слухає слова, що їх вклав Есхіл в уста титана Прометея, коли той виголошує, що викрав у богів вогонь, аби передати його людям, і що він зробив це з власної волі, винятково з любові до людства, позаяк доти люди нічого не тямили, блукали без мети, не знаючи сенсу життя, не відали своєї долі і почувалися беззахисними й безпорадними, немов ті діти. Спочуваючи їм, Прометей викрав вогонь з великим ризиком для власного життя, адже за це його буде покарано і надовго прикуто до скелі на Кавказі. 

Атенський громадянин, що цілісінький рік чекав того видовища, сподіваючись до нього дожити, нараз чує, як хор в один голос заспівує:

«То тепер смертні мають Вогонь Богів?».

Ці слова зворушують його душу, і його осяває, що він вже не смертний, що тепер і він має Вогонь Богів. Він не має грошей, не відає, чи переживе прийдешню зиму, майбуття його непевне, але він знає, що безсмертний. Знає, що він більше не зникне, що в ньому жевріє вогонь, який має переходити од віку до віку, життя через життя, і що в тому є сенс, ідея безперервності. Знає, що своїми особистими здобутками він прислужиться своєму місту, як і прийдешнім поколінням. Для того, хто знає, що він не смертний, смерть – це не кінець. Глибинне «Я» має тривати далі поза часом.

Ми теж не смертні. Але, либонь, втратили віру в Вогонь і Прометея. Без цієї геніальної екзистенційної концепції наше спільне життя може стати набагато безрадіснішим. Але прийдуть інші покоління, як хвилі набігають на пісок на узбережжі, прийдуть інші читачі та глядачі священної драми про вогонь богів. І якогось дня людство навчиться жити в мирі та свободі, у справжньому співіснуванні.