Галина Романцова – викладачка культурної асоціації «Новий Акрополь» з 25-річним досвідом. У розмові пані Галина розмірковує про ввічливість як форму культури, інструмент для гармонійного співіснування і акт глибокої людяності. Чому ввічливість не тотожна любові, але може бути її підґрунтям? Чому такт – це дар душевної зрілості? Як норми поведінки формують простір безпеки, і чому суспільство, що нехтує цим, ризикує втратити здатність до діалогу? Про це та більше – в нашому інтерв’ю. 

Коли дорослі кажуть дітям «будьте ввічливими», про що йдеться?

Коли ми говоримо дітям «будьте ввічливими», зазвичай маємо на увазі, що їхня поведінка ставить нас у незручне становище. Тобто сам цей заклик свідчить про нашу потребу почуватися зручно, комфортно. Добре це чи погано? Звісно, добре, коли ми у зручній ситуації, і неприємно, коли нам незручно. Але чи означає це, що ми просто прагнемо конформізму та комфорту?
Я завжди кажу: ввічливість – це не те, що робить нас щасливими, а те, що робить наше життя принаймні стерпним.

Ми часто говоримо, що прагнемо чогось незвичного, нових вражень і знань. Водночас існує безумовна цінність того, що ми вже знаємо. Важливо, що ми можемо кудись прийти, щось зробити, запитати про щось – і опинитися у знайомій, звичній для нас ситуації. 

Прийняті в суспільстві звичаї та норми поведінки – це те, що зрозуміло і відомо всім,  те, що гарантує нам передбачувану і звичну ситуацію. У таких умовах нам зручно, адже ми не відчуваємо напруги через невідомість, не хвилюємося, чого чекати від людини, яка щойно з’явилася поруч або увійшла в наш простір. 

Отже, чи цінна ввічливість? Безумовно. Вона є величезним ресурсом, щоб зберігати наші сили для тих ситуацій, коли все дійсно відбувається незвично. Ввічливість – це чарівність звичайного. Якщо її немає, ми витрачаємо багато сил і енергії, насамперед психічної, на найбуденніші ситуації.

Чи можна вважати ввічливість проявом любові до іншого? 

Ввічливість не є проявом любові. Ввічливість – це результат культури і виховання. Щоб існували норми поведінки, має бути культура, яка їх формує і вкорінює в суспільстві, тоді вони працюють. Звісно, норми поведінки ніколи не працюють повністю. Але саме в цьому і суть ввічливості: рухатися в межах норм і встановлених правил, щоб не сталося «аварій»; а якщо вони все ж трапилися – вирішувати конфлікт. 

Не можна народитися ввічливим – тебе мають виховати. Тобто ввічливість, безумовно, культивується. А якщо не виховувати, тоді її просто не буде. 

Тому якщо людина ввічлива, це не означає, що вона любить чи не любить, розумна чи ні. Це не свідчить ані про її природні якості, ані про інтелект, ані про чесноти. Людина може бути моральною, але через відсутність виховання — не бути ввічливою і створювати безліч незручних ситуацій для оточення.

Тобто можна стверджувати, що ввічливість була набута у процесі еволюційного розвитку людства?

Безумовно, вона набута – адже людина є соціальною істотою. А якщо ти живеш у соціумі, виробляються певні правила.

Коли ми говоримо «набута», сьогодні це звучить так, наче вона була втрачена. Звісно, ввічливість більш зрозуміла у традиційному суспільстві, де чітко визначено, як усе має бути. Не в сенсі, що це добре чи погано – просто це так є. А от у пост-пост-традиційному суспільстві ці норми ставляться під сумнів. Ми постійно запитуємо: «А чому саме так?» 

Уявіть собі: ви ходите автоматично. Але що було б, якби вам щоразу доводилося думати, як саме ставити ногу? Ви, напевно, змогли б ходити, але вже зовсім інакше, і точно з більшими енерговитратами. Ось так і в традиції: ввічливість «входить» у людину автоматично. Людина живе у суспільстві, де є певні правила, яких безумовно дотримуються. Ніколи не буває ідеального і повного виконання норм, але є певна домінанта. І саме це – дар традиції, яка діє. 

Ввічливість залежить від доброї волі людини?

Не зовсім так. Я ввічлива, тому що так мене виховали. А є люди, яких так не виховали – і для них ввічливість справді може бути проявом доброї волі або вимушеною поведінкою, бо інакше вони не досягнуть бажаного. Тобто їм потрібні величезні зусилля для того, щоб бути ввічливими. 

У цьому й принадність традиції: коли певні речі з’являються і стають частиною тебе, ти не витрачаєш на них енергію. У тебе вивільняється величезна кількість внутрішнього ресурсу для інших справ. 

Поруч із поняттям «ввічливість» часто згадують також «повагу». Зазвичай, коли ми кажемо про ввічливість, припускаємо, що є й повага. Але це не завжди так. 

Традиційним прикладом є дипломатія. Сьогодні ми бачимо, як навіть у дипломатії зникають норми ввічливості – і нас це шокує. Але те ж саме відбувається й між людьми; на рівні дипломатії інший масштаб, тому це помітніше. Можна бути ввічливим і водночас хитрим, не поважати інших і дозволяти собі бозна-яку поведінку. Тому я й сказала, що ввічливість робить наше життя принаймні стерпним. Але ввічливість найцінніша саме тоді, коли за нею стоїть повага. 

Зрештою, ввічливість – це ефективний інструмент у наших взаєминах. Насамперед, у стосунках із самим собою, бо з собою теж треба бути ввічливим. Інший аспект – стосунки з близькими і незнайомими людьми. Це дуже різні речі: деякі люди можуть бути надзвичайно ввічливими з чужими, але вважають, що з близькими потрібно бути «щирими». Та часто це не «щирість», а небажання або нездатність стримати себе заради іншого. 

Я вважаю, що справжня людяність полягає не в тому, щоб безкінечно відвойовувати свою територію або місце. Справжня людяність – у готовності поступитися своїм місцем. Я не маю на увазі, що не потрібно відстоювати власну гідність і принципи. Але боротьба за «місце під сонцем» – це більше про флору і фауну. А щодо людини, я думаю, ніхто не може зайняти місце іншого. Якщо ми відчуваємо себе не на своєму місці, це значить, що «моє місце» ще вільне, і у мене не вистачило сил до нього дістатися. Якщо ми так думатимемо, то станемо більш лояльні до інших.

Також я не вірю, що хтось комусь заважає зайняти своє місце. Але я знаю, що багато людей так вважають і будують стосунки на конкуренції. На жаль, сьогодні це часто вважається нормою, але це не повинно бути так. Бо норма – це те, що відповідає природі. Те, що допомагає людській природі пробудитися. 

Людина – це істота, яка перебуває у процесі становлення. Наша природа ще повністю не проявила себе; ми й досі вчимося людяності і бачимо, як болісно і нелегко даються ці уроки. Ми часто поводимося не як люди. Ми на шляху. Людська мораль і норми – це як певний код: те, що загальноприйнято і має сприяти пробудженню справжньої людяності. 

Моральність людини притаманна самій людській природі. Йдеться не про те, щоб комусь подобатися або бути корисними, а про відповідність самому собі. Насправді, норми поведінки та ввічливість допомагають нам стати собою. 

І якщо ввічливість є в суспільстві, вона усуває багато чинників, які заважають людині проявитися, і допомагає будувати нормальні взаємовідносини з собою, іншими людьми, природою і світом, який нас оточує. 

Тому ввічливість – дуже важливий інструмент. Але, як і будь-який інструмент, вона має бути в руках людини, а от якість самої людини – це вже інше питання. 

Чи є межі ввічливості, коли вона перестає бути корисною і починає шкодити людині й людству загалом?

Тому нам потрібні правила, щоб організувати рух. Уявімо місто, в якому вимкнули всі світлофори. Дотримуватися правил дорожнього руху без них було б украй важко. 

Коли ми говоримо «неввічливе суспільство», про що йдеться? Про хамство, жлобство, грубість… І це створює напругу, незручність. 

Є буддійський вислів: «Легко бути нахабним, як ворона». Або популярний сьогодні вираз: «Нахабство – друге щастя». Але це твердження помилкове. Це софізм, бо насправді ніякого щастя в нахабстві немає. Навіть нахабній людині жити серед таких самих людей некомфортно. Нахабні цураються ще нахабніших. 

А якщо ми любимо когось, але водночас поводимося нахабно, то неминуче ранимо близьку людину – і вона страждає. Навіть якщо ми не хочемо цього, але не вміємо діяти інакше, ми говоримо: «Полюби мене таким, яким я є». Але кому це потрібно? 

Тому коли кажуть, що ввічливість може бути шкідливою – це не так. Вона не може шкодити, тому що це інструмент, який у нас є або його немає. Ввічливість має дві сторони: перша – та, що запрошує у наш простір, створює зв’язки; а друга вибудовує дистанцію, і це також треба вміти робити ввічливо. Відтак ввічливість може бути щитом, який теж корисний.

Чи можемо назвати ввічливість однією з норм співіснування?

Так, вона створює умови для співіснування. Але те, що людина вихована й дотримується норм поведінки, саме по собі ще не свідчить про її моральність. Безумовно, справжня моральність і людяність набагато цінніші. Але навіть за їх наявності, ввічливість відкриває дороги. Це хороший інструмент. 

Щасливими нас робить моральність, а ввічливість допомагає встановлювати зв’язки. Вона робить нас більш ефективними у взаємодії з іншими. 

Чи може людина використовувати ввічливість для досягнення корисливих цілей? Безумовно. І можливо, саме в такому разі ввічливість може бути шкідливою, коли аморальна особистість прикриває свої недоброчесні наміри, щоб скористатися довірою простодушної людини. Але це вже інша історія. 

Норми поведінки – це діючі форми. Водночас будь-яка традиція має цінності. Але якими б не були цінності, їм потрібні форми, через які вони втілюються. І ввічливість – це саме така форма, яка завжди необхідна, і вона змінюється залежно від традиції.

Що б ви сказали про ввічливість у сучасному світі?

Сьогодні ми зіткнулися з новим викликом – анонімністю. Вона виявила, що люди можуть поводитися дуже непристойно. Анонімність дає змогу тим, хто зовні поводяться чемно, але не мають моральної основи, безкарно й без осуду «виплеснутись». Анонімно люди частіше дозволяють собі некоректні висловлювання, але водночас це свідчить про те, що норми у нас все-таки є. 

Прекрасно, коли норма збігається із внутрішнім ритмом і тактом людини. Адже є ще таке чудове почуття, як такт. Я вважаю, що такт – вроджений. Це завжди ознака зрілості і мудрості душі. Це дар, тому що такту неможливо навчити. Деякі люди тактовні: вони, можливо, не завжди знають, як проявити свої наміри, але коли бачать іншого, налаштовуються на нього – це вже такт. Це свідчить про глибоку внутрішню зрілість. А коли до такту додається ще й вихованість – це вже суперсила, яка відкриває дороги до сердець людей і робить суспільство значно ефективнішим. 

Також ми бачимо, як єдність в суспільстві стає все більш недосяжною. Ввічливість робить суспільство більш відкритим до діалогу, але проблема в тому, що ми не вміємо розмовляти одне з одним. А саме з цього треба починати. Це наша ахіллесова п’ята – у нас недостатньо культивується здатність до діалогу. 

Я згадую Конфуція, який добре пояснював ідею єдності в суспільстві, спираючись на давню китайську традицію. Він говорив про два принципи – Тун і Хе.

Тун – це досягнення єдності через одноманітність, через послух або чітку вертикаль. Принцип Хе – єдність через різноманіття, наприклад, через різноманіття думок. Конфуцій каже, що «карати за інакомислення згубно для держави». Це ж про нас! У нас кожний козак має свою думку. І далі Конфуцій продовжує, що неможливо досягти єдності через різноманіття, якщо ми не в рамках правил – тобто не в межах тієї ж ввічливості. 

Я завжди кажу: якщо зібрати людей з різними думками, різного інтелектуального рівня, дати їм обговорити якусь проблему і не встановити правила, – буде чути найнахабніших і найменш компетентних. Бо чим більше людина знає, тим більше може засумніватися у своїй точці зору. А той, хто знає найменше, не сумнівається. Особливо якщо людина невихована й нахабна – саме її буде чути найгучніше. І хто від цього постраждає? Не той, хто знає, що можна робити, а сам невіглас, який піде з упевненістю і переконанням у власній правоті, і ще й масштабуватиме це навколо себе. 

Ми часто думаємо, що демократія – це коли кожен говорить те, що спаде йому на думку. Але люди ще 2,5 тисячі років тому зрозуміли: для того, щоб висловити думки, врахувати їх і знайти найбільш кваліфіковане рішення, щоб найцінніші думки з-поміж усіх інших були почуті, бо саме вони потрібні суспільству, – нам потрібні правила, регламенти, ввічливість і норми поведінки. 

Чому, на вашу думку, ввічливість є важливим регулятором суспільних відносин?

Наведу приклад: єгиптяни понад 2 тисячі років тому, готуючи людей до управління іншими, говорили, що ввічливість – одна з найважливіших якостей керівника. Наведу цитату: «Якщо хочеш бути ввічливим, не вимагай відповіді від того, з ким заговорив, підтримуй розмову, яка не обтяжувала б його. Якщо виявиться його неграмотність, і в тебе буде привід присоромити його, поводься дуже делікатно: не примушуй, не перебивай, не засуджуй, не залякуй, не бентеж, не наголошуй, що надалі ти уникатимеш зустрічей із ним». 

Ця цитата – про взаємини, про форми ввічливості між тим, хто вище, і тим, хто нижче. Тобто ввічливість завжди є продуктом виховання, а виховання вчить нас володіти собою. 

Я знаю, що можуть говорити: володіння собою – це пригнічення, а не свобода. Ні, саме це свобода! Тому що несвобода – це коли ти не володієш собою. Я хочу звернути увагу, що це важлива річ для ефективності, навіть якщо ми говоримо суто з меркантильного погляду. Тому сьогодні на підприємствах розробляють етичні кодекси. Але варто пам’ятати настанову Канта: «Людина ніколи не може бути засобом, а тільки метою», інше – аморально. Тому важливо розробляти кодекси задля того, щоб люди мали більш гідне життя – не тільки в матеріальному сенсі, а й насамперед, щоб відчували гідне ставлення до себе і повагу. Тоді це добра справа. 

Якщо уявити майбутнє, в якому ввічливість є основою для співіснування людства, яким буде це майбутнє? 

Може виявитися дуже нудним, якщо ігнорувати розвиток моральності, освіти і творчості. Коли чомусь приділяється більше уваги, ніж потрібно, це все одно хвороба. Навіть в особистих стосунках ми ж розуміємо, що важлива ввічливість, але є моменти, коли просто не до неї. Або в найсокровенніші моменти життя. 

Ввічливість – це інструмент, який допомагає нам зробити співіснування менш «травматичним». Але якщо ми скажемо: «Ось ввічливість, і цього досить», то може бути дуже нудно. Нам же потрібне щастя, а не просто здатність зносити життя. Хоча з іншого боку, здатність зносити життя – це вже немало. Тому тут не треба недооцінювати чи переоцінювати ввічливість.