Катерину Білокур називають генієм українського живопису. Малярство було її мрією, пристрастю і сенсом життя. Вона рано зрозуміла своє покликання і йшла до своєї мети попри всі перешкоди з волячою, як вона сама казала, впертістю.  Споглядаючи її квіти на блакитно-синьому, дивовижно небесному фоні,  ніби потрапляєш до раю, де квіти оживають, пахнуть, літають і дивляться на нас широко розплющеними очима. 

Художниця  вважала, що квіти, як і люди, живі та мають душу. В її полотна можна довго й зачудовано вглядатися та медитувати. 

Залюблена в квіти, вона малює їх уранці, оповиті серпанком туману, вдень і ввечері, коли вони втаємничено визирають із темряви. Кожну квітку майстриня змальовує з натури. Втім, поєднані між собою на полотні, вони вже занурюють нас не лише в царство природи, а й у духовний світ майстрині. Відчувається на полотнах і присутність людини – це ненароком кинута на тин біленька хустинка чи солом’яні дахи, що проглядають за мальвами й соняхами.

Щоб зберегти свій талант і душу, вона жила ніби у двох вимірах.  У зовнішньому житті «копала, садила, полола, збирала, тіпала, микала, пряла, ткала, шила…». Й одночасно в уяві плекала свої роботи, щоб перенести їх на полотно, коли знайдеться час для малювання: «… Куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, слідом за мною». Її душа перебувала в іншому, вищому світі,  це живило надію й додавало сили боротися.  

Шлях випробувань

З її сокровенної мрії – стати художницею – сміялись навіть найближчі люди. «Схаменися, Катре! – казав батько, – та на тебе будуть люди тюкать! Бо де ж таке видано, де ж таке чувано у світі білому, щоб темна, неосвічена баба-селянка та щоб була художником?!..» На що вона відповідала: «Якщо ще такого не було на світі, то нехай ще й таке побуде, що темна, неосвічена селянка та й стала художником». 

Народилася Катерина на зламі століть 7 грудня 1900 р. в селі Богданівці, тоді Полтавської, а нині Київської області. Сім’я Білокур була заможною, мала землю, худобу, будинок. Крім доньки, було ще двоє синів. Катря рано відчула потяг до малювання. Якось обмалювала кониками весь зошит брата, за що батько її побив і малювати заборонив. Але вона не могла відмовитись від своєї мрії.  У матері потай взяла шматок полотна і вуглиною малювала все, що бачила навкруги, чи вигадувала щось фантастичне.  

Приблизно у 23 роки Катерина в календарі прочитала, що в Миргороді є художній технікум кераміки. Зі своїми малюнками й надією їде вона туди. Проте її не прийняли, оскільки не мала освіти, а малюнки ніхто й дивитися не став. Звісно, для неї це було трагедією. 

Проте саме тоді в її рідному селі Богданівці сім’я вчителів організувала драмгурток. З дозволу батьків вона поринула в нову справу. Була там і художницею, і сценаристкою, проявила ще й неабиякий  акторський талант. Відтак спробувала вступити в Київський театральний технікум.  Зрозуміло, що без документів про освіту її не взяли. 

Батьки і надалі забороняли малювати. З відчаю після чергової сварки вдома вона ледь не втопилася. Цього вже не витримала мати, і, хоч із пересторогами, батьки дозволили Катрі у вільний від роботи час займатись улюбленою справою. При цьому Катерина отримала хворобу ніг, бо це трапилося холодного листопадового дня.

Тепер, уже не криючись, вона знаходить час і наполегливо вчиться. По «сто разів» змальовує одну й ту ж саму квіточку чи якийсь плід,  доки вони не оживають під пензлем. Вона вчиться у природи, все малює з натури. 

Визнання майстерності 

Якось, послухавши тужливу українську пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко, Катерина пише співачці лист-сповідь і вкладає у нього свій малюнок пучка калини.  Підписує конверт просто: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». Як не дивно, лист дійшов. Співачку вразили і доля Білокур, і калина на полотні. Вона звертається до Центру народної творчості з проханням потурбуватися про талановиту жінку. 

За дорученням з Києва від Полтавського будинку народної творчості до Катерини Білокур приїжджає Володимир Хитько і, зачудований її творчістю, відбирає для показу одинадцять полотен.  Виставка художниці відбулась в Полтаві у 1940 році і стала сенсацією. 

Білокур нарешті відчула визнання своєї майстерності: «О, з якою я енергією працювала в кінці 1940 року й на початку 1941-го! Уже рідні мої мене не сварили, бо в Полтаві сказали, що я – художник! Чуєте!? Вчені люди назвали мене художником!». 

Проте їй вже було 39 років. Скільки часу згаяно в пошуках і засвоєнні технічних навичок! Як бракувало їй наставника! Фарби вона виготовляла сама із природних матеріалів: калини, бузини, цибулі, буряка.  Пензлі також робила сама з коров’ячої вовни, ворсинок котячого хвоста, гілочок вишні і бляхи від консервних банок. Таких пензликів у неї було більше сотні. Деякі, зроблені з кількох волосинок, були такі тоненькі, як голочки, тож її витончені полотна порівнювали з вишивками. На початку не було кому підказати, що полотно й фанеру спочатку потрібно заґрунтувати, тож фарби на ранніх її роботах із часом втрачали чистоту.  

У 1949 році Катерину Білокур приймають до Спілки художників України, а через два роки нагороджують орденом «Знак Пошани», потім вона одержує звання народного художника України.Її твори експонуються на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах. Картини Білокур вражають Пабло Пікассо. Її мистецтво високо оцінюють у Японії й запрошують художницю відвідати цю країну. Пропонують створити в її рідному селі художню школу, щоб Катерина могла передавати досвід та своє бачення краси. «І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!», — каже Катерина.  Незважаючи на це, вона ще й навчає дітей, охочих до малювання.

Особливо сутужно їй було в останні роки життя. Мати важко хворіла, та й  сама майстриня почувалася недобре. На творчість не було часу. Після смерті матері Катерина потрапляє до Яготинської лікарні, де їй роблять операцію, яка вже не допомагає. 10 червня 1961 р. народна художниця Катерина Білокур помирає. Їй було лише шістдесят років.

Часопростір Білокур

Картини Білокур реалістичні, проте це не простий  натуралізм: художниця дивним чином поєднує квіти весняні, літні, осінні, колоски і плоди. Споглядаючи їх, ми ніби перебуваємо в якомусь іншому часопросторі, де відчувається  циклічність буття й водночас плинність і вічність прекрасного, де  панують єдність і злагода. 

Найбільше робіт художниці зберігається в Національному музеї декоративного мистецтва України. Про її  життя і творчість можна дізнатись з перших рук — із книги листів Катерини.  Їх зібрав і видав письменник і дослідник творчості художниці  М. Ф. Кагарлицький. 

Письменниця Оксана Забужко, характеризуючи життєвий шлях мисткині, пише: «Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично «прикріплена» до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою». 

Попри непросту долю, Катерина Білокур змогла не лише стати художницею, а й досягти вершин майстерності. Її шлях до мистецтва, шлях до своєї мрії — це феноменальний приклад утвердження  людської гідності й здобуття права на творчість і самобутність у час, коли все навколо повстає проти. Полотна майстрині входять до скарбниці українського мистецтва, дивують і надихають шанувальників, несуть у собі радість і красу життя, а саме її життя є прикладом шляху до мрії, незважаючи на перешкоди та випробування.