Священне і мирське — два протилежні виміри людського буття впродовж історії. Що таке священне, як воно проявляється у світі? У чому полягає протилежність мирському? Яким чином звичайний час і простір набувають сакральності? У цій статті розглянемо ці питання, спираючись на ідеї румунського дослідника Мірча Еліаде, викладені в його книзі «Священне і мирське».
Ієрофанія — прояв священного
Людина дізнається про священне лише тому, що воно проявляється як щось відмінне від мирського, як реальність зовсім іншого порядку.
Ієрофанія — це прояв священного у звичайному світі, коли об’єкт, простір чи час стають носіями сакрального змісту. Це слово походить із грецької мови, де hierós означає “священний”, phainō — “показувати, робити видимим”. Священне може проявлятися у природному об’єкті — дереві, камені, горі. Найвищою ієрофанією для християнина є втілення Бога в Ісусі Христі. В обох випадках ми бачимо прояв певної реальності, яка не належить нашому світу, але відкривається в об’єктах і явищах, що становлять невід’ємну частину цього світу.
Священне завжди несе в собі певний сенс. Сакральний камінь або дерево стають чимось більшим, ніж просто камінь чи дерево. Виявляючи в собі священне, об’єкт перетворюється на щось інше, при цьому не перестаючи ним бути.
Священне протиставляється мирському
Згідно з Мірча Еліаде, для священного простору характерна неоднорідність. Сакральний простір виникає через “розрив” однорідності буденного простору, коли священне місце стає дверима в інший вимір реальності.
Наприклад, храм — це зовсім інший часопростір, аніж вулиця, на якій він розташований. Поріг і двері храму — це символи та засоби переходу. Двері, що відкриваються всередину, позначають розрив зв’язку з буденним, а поріг, що розділяє два простори, вказує на дистанцію між двома способами життя: мирським і священним.
Для священного простору характерним є наявність Центру, тоді як мирському простору притаманна відносність і однорідність. У мирському просторі будь-яка справжня орієнтація зникає, бо точка відліку перестає бути єдиною.
Саме Центр дозволяє зорієнтуватися і впорядкувати хаотичний простір, що символічно відтворює акт створення світу.
Axis mundi
Центр — це не географічне місце, а точка перетину світів. Саме тут відбувається розподіл на рівні і відкривається шлях до божественного світу або у глибину — підземний світ, царство мертвих. Три космічні рівні — Небо, Земля і Підземний світ — сполучаються між собою. “Портали” між світами (або “отовори”, за визначенням Мірча Еліаде) дозволяють переходити з одного космічного рівня на інший, це символ «розриву» однорідності буденного простору.
Сполучення трьох світів іноді передається у формі Axis mundi — Стовпа Світу або Осі Світу, що водночас об’єднує і підтримує Небо і Землю, при цьому основа перебуває у нижньому світі. Такий стовп може стояти лише в самому центрі Всесвіту. Сполучення з Небом виражається у всіх культурах через певні символи, пов’язаних з Axis mundi. Це стовп, драбина Якова, гора, дерево, ліана тощо. Наприклад, у скандинавській міфології Вісь світу – це світове дерево Іггдрасіль.
Воно часто зображується як ясен, який пов’язує між собою різні рівні світобудови
Іггдрасіль, вісь світу в скандинавській міфології
Побудова священного простору.
Священний простір протиставляється невідомому, невизначеному простору, який перебуває в умовах Хаосу. Людина символічно перетворює Хаос на Космос шляхом ритуального відтворення космогонії.
Космогонія (від грец. Κοσμογονία) — це “народження Всесвіту”. Будь-яке творіння має одну зразкову модель: створення Всесвіту богами.
Існують два способи ритуального перетворення як території, так і дому на Космос, надаючи їй значення imago mundi (образу світу):
1. Через розділення простору на чотири сторони світу від центральної точки, коли йдеться про селище, або через символічне встановлення Axis mundi, коли йдеться про сімейну оселю.
Важливе значення для визначення центральної точки має знак. Він вводить якийсь абсолютний елемент, який покладає край відносності та плутанині. Те, що не належить світові, проявляється як знак і вказує на певний напрям. Якщо не з’являється жодного знаку, тоді його викликають. Наприклад, переслідують дикого звіра, і в тому місці, де його вбивають, будують храм; або випускають на волю домашню тварину, скажімо, бика; за кілька днів його знаходять і приносять у жертву на тому місці, де знайшли. Потім там будують вівтар, а навколо нього згодом з’являється селище.
2. Через повторення в ритуалі взірцевого акту богів, завдяки якому народився Всесвіт з тіла морського дракона або доісторичного велетня.
Учасники ритуалу символічно повторюють перемогу над хаосом, відтворюють акт творення світу і структурують простір так, як це робили боги на початку світу. Людина не створює щось нове, а символічно відтворює модель, коли світ був створений у священний первісний час через божественну дію. Тому ритуал — це не імпровізація, а повторення космічного архетипу.
Наприклад, згідно з міфом, молодий бог Мардук виступив проти Тіамат, щоб захистити порядок у Всесвіті. Тіамат — древня богиня, яка породжувала Хаос. Мардук розрубав тіло Тіамат навпіл. З однієї половини її тіла він створив небесний світ, а другу половину використав, щоб створити Землю. Так народився всесвіт.
Священний час
Священний час, як і простір, не є однорідним і безперервним. Існують відрізки священного часу або часу святкувань. З іншого боку, існує і час мирський — звичайний проміжок, протягом якого відбуваються дії, що не мають сакрального значення. Священний час повторюється без кінця, зажди тотожний сам собі, не змінюється і не закінчується.
Періодичне повторення творчих актів, здійснених божественними істотами, утворює священний календар або ансамбль свят. Під час кожного свята відроджується той самий священний час, який був рік і століття назад: час, заснований і освячений богами під час створення Світу.
Свято не є “згадуванням” міфічної події, це не церемонія в “пам’ять” про щось давно минуле, а відновлення події в теперішньому. Тому під час святкування учасники приєднуються до того первісного і непорушного часу, освяченого присутністю і діяльністю богів, а отже, до Вічності
Наприклад, під час Літургії учасники є свідками подій, що відбуваються «тут і зараз» на їхніх очах: смерть, воскресіння і вознесіння Христа. Це момент, коли вони перебувають в іншому вимірі реальності, коли «Вічність цілує час».
Мардук. Барельєф, Лувр
Від того, чи помічаємо ми священне і чи дозволяємо йому бути присутнім у нашому житті, залежить наш шлях у світі.
Ми можемо обрати відкритися назустріч священному та бути готовим до зустрічі з тим, що виходить за межі звичного людського досвіду. Або ж залишити наш особистий світ без виміру священного, де предмети та події не несуть сакрального сенсу, а наш досвід переживань позбавлений благоговіння, захоплення і подяки від дотику до того, що лежить поза межами матеріального. Тож який спосіб життя ми обираємо?