Продовження. Початок у попередньому номері.

Ким був Ігор Анатолійович Козловський – український філософ і правозахисник, наш сучасник? Перша частина його життя може видатися звичайною історією науковця та викладача університету. Натомість після шістдесяти років постає шлях філософа-героя, котрий пройшов крізь тортури як в’язень сумління, витримав випробування, став видатним громадським діячем і допоміг багатьом людям. Проте це не було «дивом» раптового переродження. 

Витоки внутрішньої сили: світогляд, цінності, переконання

Звертаючись до книг і лекцій Ігоря Козловського, спробуємо простежити зв’язок його вчинків, рис характеру і способу життя із переконаннями, світоглядними орієнтирами та системою цінностей, на які він спирався. 

Кожна людина, за словами філософа, проходить певні етапи формування власної ідентичності. Цей процес починається відтоді, як людина починає усвідомлювати себе. Із цього усвідомлення бере початок шлях, на якому особистість відкриває власний внутрішній світ – свої межі й потенціал, тіньові риси та чесноти. Це шлях трансформації, що за належних зусиль веде до особистої цілісності. 

Однак така цілісність не є лише індивідуальним досягненням. На думку Козловського, вона неминуче призводить до глибоких зрушень в суспільстві. Адже трансформована особистість здатна стати джерелом змін навколо. Така людина не лише взаємодіє зі світом, а й оживляє його – через власну присутність, приклад і дію.“Розвиток людства відбувається завдяки розвитку людини, кожної людини. Людство –це не одноманітність, а єдність різноманітності”¹ .

Усе починається з самої людини. Першим кроком на цьому шляху є зустріч із власною глибиною. Але щоби ця зустріч стала можливою, потрібно розвивати світоглядний горизонт, певну мапу внутрішнього простору. І саме тут, вважав Козловський, незамінною є спадщина людства: релігійний і філософський досвід, практики духовного пошуку, які надають людині необхідний інструментарій, щоб її зв’язок зі світом, з іншими людьми та із собою сприяв життєдайним метаморфозам.

Людина – це не просто набір біологічних характеристик. У ній ще є те, що Ігор Анатолійович називав «людським виміром». Цей вимір проявляється як совість, потреба у вищих цінностях, пошук сенсу життя, прагнення проявити свою унікальність, стати індивідуальністю, подолавши обмеженість інстинктивних, егоцентричних потреб.

Справжнє покликання людини – наповнити простір власного буття виміром, що виростає зі смислів. Саме смисли визначають горизонт, до якого людина прямує.  В самій її природі закладене глибинне прагнення реалізувати свою невипадковість у світі, і життя є шляхом до втілення цієї місії. Орієнтиром у цій мандрівці слугує система цінностей, що формує правдивий внутрішній обрій, над яким людина покликана працювати впродовж свого існування.

З-поміж усіх якостей, що визначають суто людську природу, особливу увагу Ігор Козловський приділяє гідності. Гідність – це частина змістовної складової людського життя; вона є тим, що принципово відрізняє нас від інших біологічних істот. Життя – це священний дар, а отже, ми всі гідні жити. Гідність передбачає, що ми слухаємо інших людей, поважаємо їхні права, а також життєвий, світоглядний та релігійний вибір.

«Чи може бути людське життя без гідності?  Як існування – може. Як повноцінне життя – в мене є певні сумніви. Хоча це, зрозуміло, суб’єктивна точка зору, це мій погляд. Людина, яка просто живе, живе як споживач… У неї немає навіть уявлення про те, що є більш гідне, більш наповнене життя; для цього в неї не вистачає внутрішнього простору. Вона не працювала над своїм внутрішнім простором».

Ще одним важливим елементом людського виміру є практика самоусвідомлення. Свідомість формується не тоді, коли ми просто реагуємо автоматично, а коли ставимо собі запитання, рефлексуємо. Якщо людина запитує себе: «Чи живу я відповідно до власних цінностей?», у її житті з’являється домінанта совісті. 

Бог промовляє через внутрішнього спостерігача в людині, якого Козловський називає совістю. Якщо саме совість скеровує наші вчинки, цінності стають глибоко вкоріненими. Тільки так ми можемо розвиватися і наповнювати життя людським виміром, який і є інструментом для нашого зростання.

«Я постійно перевіряю себе, починаючи зранку, коли встаю, займаюся справами, або стикаюся з проблемами. Так чи інакше я спостерігаю за собою і ставлю собі питання: а чи не помиляюсь я зараз, а чи достатньо я взяв відповідальності, можливо, треба ще щось взяти? У мене постійне відчуття, що я недостатньо щось зробив. Це такий внутрішній виклик і, можливо, покликання».

Сходинки на шляху героя

Процес внутрішнього зростання, поступового сходження від «людини потреб» до усвідомлення власної унікальності, досягнення людського виміру, Ігор Козловський описує як шлях героя. Кожен, хто виходить за межі знайомого, звичного, вступає в зону ризику, адже, виходячи із «печери» несвідомого існування, людина опиняється в невідомому. Це означає залишити позаду все знайоме, покинути звичне і розпочати нове життя в нових умовах. Щоб наважитися на такий крок, потрібна відвага, тож людина має пробудити в собі героя. Шлях героя –  це модель руху до індивідуалізації, до розкриття власної внутрішньої сутності. Процес внутрішнього зростання має кілька щаблів.

Усвідомлення себе. Перший крок на шляху героя – це усвідомлення себе у тому місці, де перебуваємо, і розпізнавання внутрішніх спокус та зовнішніх іспитів. Шлях до внутрішньої повноти пролягає через випробування, передусім внутрішні. 

Стати учнем. Герой завжди є учнем. Адже щоб просуватися шляхом, необхідні не лише зусилля, а й певні навички та орієнтири. Коли людина починає ставити собі духовні питання й шукати справжні, дієві відповіді, їй потрібен вчитель, наставник – той, хто вже має досвід цього шляху і здатен ним поділитися. Без учителя важко рухатися далі: не маючи навички самостійного крокування, можна заблукати або зійти з дороги, а отже, потрібна система, методика. 

Звідси й починається зв’язок між учнем і вчителем. Один із тибетських майстрів сказав, що учитель – це обрій. Учень йде до цього обрію, але скільки не наближається до нього, він віддаляється. І цей процес нескінченний. Учитель показує шлях, дає приклад. А учень іде і вчиться.

Учителем може бути одна конкретна людина або кілька. Їхнє завдання – допомогти не звернути з дороги. Адже внутрішні спокуси та зовнішні іспити завжди є перешкодами. Вони можуть з’являтися як у відверто негативних проявах, так і у вигляді приємного, навіть принадного, що трапляється часто. Людина постійно шукає комфорту, прагне приємних відчуттів. Саме тому потрібен вчитель, який допоможе побачити спокуси й дотримуватися обраного напряму. 

Долати власні обмеження. Ми живемо в полоні стереотипів, автоматичних реакцій, комплексів. Усталені схеми мислення й поведінки стримують розвиток, знову і знову повертаючи нас до «печери». Герой відчуває потребу рухатися до своєї справжньої ідентичності, а цей шлях полягає у завоюванні більш об’єктивного сприйняття себе, інших та світу.

«Те, що мене обмежує, це неволя. Звісно, у мене можуть бути обмеження у думках, відчуттях тощо. Проте я починаю усвідомлено аналізувати, звідки з’являється напруга в мені (це ж мої думки і відчуття, а не когось іншого)… Весь світ – це інструмент для нашого навчання. І кожна напруга, кожне обмеження, яке з’являється в людині, є можливістю для її зростання».

Інтроспекція. Щоб відкривати джерела стереотипів, автоматичних реакцій, потрібно практикувати інтроспекцію. Ми пізнаємо витоки власної ілюзії – тієї «печери», в якій сформувалося наше бачення світу. Ми шукаємо відповідь на питання: «Звідки я йду?», бо, не знаючи свого минулого, ми не можемо прийти у власне майбутнє – стати тими, ким покликані бути. Інтроспекція також відкриває глибший вимір розуміння інших людей. 

Очищення. Коли ми вже усвідомили джерела своїх обмежень, коли розуміємо, що саме нас стримує, настає період очищення. Це універсальний етап, притаманний усім духовним традиціям. Щоб народитися наново, ми повинні залишити старе. Адже кожен вихід за межі звичного – це водночас смерть минулого і народження нового. Нова ідентичність не може з’явитися без вмирання старої. Щоб вийти з печери на світло, ми маємо відмовитися від старого способу життя, від обмежень, які нас стримують. Лише так стає можливим оновлення.

Практика повсякденності. Ми живемо у світі буденності. Звісно, є ті, хто свідомо обирає шлях усамітнення, однак більшість існує у вирі щоденних турбот, справ, стосунків. І саме в повсякденності знову й знову постають іспити й спокуси. У звичних обставинах активізуються стереотипи і базові реакції. Тому важливо уважно стежити за власними станами, за тим, як реагуємо, як змінюємось. І маємо не лише зважати на це, а й навчитися дивитися на кожну людину як на свого вчителя. Кожна зустріч, кожна взаємодія – це випробування. У кожному «іншому» приховане дзеркало для нашого зростання. 

Відповідальність за інших та світ. Ігор Анатолійович вважав, що практика відповідальності поширюється не лише на саму людину та її найближче оточення. Вона включає і відповідальність за інших. Герой-філософ має виростати за межі себе. І мало просто прагнути цього, потрібно діяти, щось конкретно змінювати. 

Щоби діяти відповідально, ми повинні глибоко розуміти інших. Не лише бачити їхні потреби, а й відчувати їхню внутрішню структуру – вразливості, стереотипи, реакції, інтереси, прагнення. Нам потрібно розвивати емпатію, інакше замість допомоги можемо нашкодити, відштовхнути і зранити іншу людину. 

Відповідальність за оточення та за світ – це новий вимір ідентичності героя-філософа. Ми не просто усвідомлюємо себе, хто я є, а і розкриваємо своє покликання – навіщо я є? Воно виявляється у глибоких і конструктивних зв’язках. Через них розвиваємось і ми самі, і ті, хто поряд із нами.

«Досягнення цілісності і гармонізації відчувається, коли міцніє стрижень і коли ми можемо бути задоволеними навіть найменшими моментами нашого життя. Зовнішні чинники не приведуть вас до цього стану, все відбувається тільки у вас всередині. Світ навколо нас не буде досконалим ніколи. Ми можемо дарувати іншим цю гармонію, цей спокій, цю рівновагу. Ми можемо стати людиною, яка навіть своєю присутністю може змінювати інших.»

Сьогодні філософія як спосіб життя набуває особливої актуальності. Світ, що швидко змінюється, вимагає від людини не лише зовнішньої адаптивності, а насамперед внутрішньої цілісності – здатності віднайти себе справжню та залишатися собою попри зміни та непередбачуваність. Козловський показує, що шлях до справжньої цілісності проходить через філософську практику – навчання, рефлексію, самодисципліну, усвідомлення цінностей і відповідальність. Саме філософська робота над собою стає умовою духовної зрілості, а отже, і справжньої свободи. У цьому сенсі його філософія є не лише інтелектуальною спадщиною, а й дорогою до внутрішнього визволення – до того глибокого стану спокою, який дозволяє людині жити з сенсом, зберігаючи та примножуючи людяність.

1. Тут і далі цитати І. А. Козловського. ↩︎